Хочу виговоритись і застерегти молодих дівчат, щоб не поспішали заміж виходити та дітей заводити. Воно не все так весело в реальному житті, як про те всі довкола розповідають. Ми були одружені 9 років. Півтора роки тому розлучилися, є двоє дітей. Розлучилися з моєї ініціативи без вагомого (як усім навколо здається) приводу.

Одружилися одразу після університету. Чоловік швидко знайшов роботу, почав будувати кар’єру, а я майже одразу дізналася, що чекаю дитину, тож із роботою не склалося. Потім з’явилася друга дитина. Я займалася дітьми, будинком. Чоловік працював, приходив увечері стомлений, вечеряв і лягав спати. Вранці знову на роботу.

Якоїсь миті я зрозуміла, що мені нудно, що молодість і все життя проходять повз. Що не хочу та не можу так більше. Я зібралася і поїхала до мами та подала на розлучення.

Чоловік моєї поведінки не зрозумів, не зрозуміли мене і батьки, ні його, ні мої. На вигляд нормальна родина, без скандалів, зрад і гулянок — чого ще треба? Сиди собі вдома, займайся дітьми на чоловікові гроші, хай і невеликі. Але мені цього мало.

Розлучалися майже мирно. Аліменти оформили через нотаріуса на фіксовану суму. Чоловік може бачитися з дітьми у будь-який час, я ніяк не перешкоджала його стосункам з дітьми, бо батько він об’єктивно непоганий. Нещодавно зауважила, що колишній чоловік почав купувати дітям дорожчі речі. Потім дізналася, що він змінив роботу.

У нього не лише збільшився дохід, а й з’явилося більше вільного часу. На його сторінці у соцмережах я бачу фото з концертів, спортивних матчів, скрізь він із друзями. На відпочинку, природі, тобто у результаті це в нього життя покращало, а я змушена залежати від батьків і щасливіше почуватися не стала.

У глибині душі розумію, що поспішала і здуріла. Але це визнати публічно не можу і не хочу. Часто плачу від безсилої злості та люті, що життя пішло під укіс і начебто ніхто в цьому не винен. Що сім’я з дітьми — це не моя мрія, а просто данина традиціям, щоб «як у всіх», щоб хтось чогось не подумав.

А тепер від цього всього гірко й нудно. Я запропонувала поновити стосунки, але він відмовився. Я колишнього розумію (у глибині душі), але від цього розуміння ненавиджу ще більше. Я сама подарувала йому свободу замість обов’язків, він тепер весь у білому та в ролі невинно скривдженої жертви. А розхльобувати залишилося мені одній. Хіба це справедливо?

КІНЕЦЬ.