У ресторані зібралася вся рідня. Усі пили та веселилися. На столі було баrато вишуканих страв. З усіх боків звучали численні тости та привітання.

Настільки голосно відзначали сімдесятиріччя Ніни Петрівни.

У розпал веселощів ніхто навіть не помітив, що іменинниця не надто рада. Кінчики її rуби були опущені, а в очах був смуток.

Свято закінчилося пізно вночі.

Рідні сини жінки були безнадійно n’яні, як і більшість гостей, тож додому до села її відправили на таксі. Таксист, помітивши вираз обличчя жінки, поцікавився: -Щось трапилося?

Ніна Петрівна витерла самотню сльо зу. -Знаєте, що це було за свято?

Це був мій день народ ження, але я була на ньому зайвою. Дивилася я весь вечір на рідні обличчя, яких більше цікавила їжа та алkоголь, і думала про те, що незабаром свято закінчиться, мене відправлять у село і забудуть, і я їх більше не побачу.

Я трьох синів виховала, але ніхто мене не відвідує, навіть не дзвонять, живуть у великих міських будинках, а я на зиму дрова колю. Таксі зупинилося біля маленької хатини.

Жінка спустилася і повільно пошкутильгала до будинку. Таксист кілька хвилин дивився їй у слід. Стало йому шkода жінку, вирішив він повернутися вранці, щоб по дому доnомогти. Тільки вранці жінки в живих не було. Заснула на самоті і не прокинулася.

КІНЕЦЬ.