У Ганни не стало чоловіка Павла. Багато односельчан прийшли провести його в останню путь.

– Ой, сором же ж який! – шепотіла сусідка Ганни, Тамара. – Хіба ж так можна? Грішно, от їй-Богу грішно. Жив усе життя Павло Петрович як неприкаяний, при рідній дружині ненагодований і не доглянутий, та так і пішов у засвіти… Так людського ставлення і не побачив. Жаль його, хороший був мужик…

– І не говори, Тамарко, і не говори, – відповідала їй Олена. – Ох же ж і Ганна, нема в ній нічого людяного. І як тільки земля таких носить?

– А що їй станеться? – запитала Тамара. – Чого б її земля й не носила? Ходить собі, ноги переставляє. Довела мужика, і поховати по-людськи не хоче…

Раптом до них підійшла сестра Ганни, Наталя.

– І що це ми ту таке говоримо?! – єхидно запитала вона. – Що вже не подобається?!

Жінка застигли від несподіванки.

– Ось слухаю вас, і дивуюся! – продовжувала Наталя. – Ви тепер з Павлика ледь не святого зробили, а Ганнусю он якою виставляєте! А коли глянути, то і права Ганна. Ось яка тепер Павлові різниця, де лежатиме він? Чи в залі, чи в сінях? Ну подумаєш, біда яка – з сіней на кладовище заберуть!

– Іди, Наталю, йди від гріха подалі! – обурилась Тамара. – Як це, яка різниця? А така різниця, що килимів твоя сестра пожаліла, і підлогу запереживала забруднити, а від людей їй не соромно! І до чоловіка покійного, що стільки років їй догоджав, ані краплі поваги!

– А вам би тільки причину знайти, щоб язики почухати! – сказала Наталя. – А я вам так скажу, жіночки – коли на людей озиратися, та соромитися, то й жити не в радість. Людям тільки волю і дай, щоб іншу людину осудити. А самі, люди ці далеко пішли, чи що?

Подумаєш, перед людьми соромно! А в чому вина Ганнусі?

У тому, що в хату купу людей не хоче пускати? Так має право, ось так вам і скажу!

Це ж майже сотні людей, як пройдуть по всій хаті, поки до покійного дійдуть, це скільки ж бруду їй бідній вимивати потім доведеться?

Думаю ніхто й не додумається взуття зняти біля порога, та на ґанку…

– От тому щастя у вас і немає жіночого, що вам підлога чиста дорожча за чоловіка та діточок рідних! – не вгавала Тамара.

Ти хоч думаєш іноді своєю головою, чи вона у тебе так, для краси?!

Де це бачено, щоб мужика, хазяїна дому, годувальника, в останній путь із сіней проводжали!

Дивися, вигадали! Ще й взуття їм на порозі знімай! А може й зовсім від комори проводжати підемо, щоб і в сінях не забруднити?

А поминки справлятиме теж у сінях, Ганнуся твоя? Чи на галявині може столи ставити буде?

– Та побійся Бога, Тамаро! – сплеснула руками Наталя. – Який ще ти обід придумала? Які поминки? Де вже їй одній таку купу людей нагодувати!

Це ж такі, що за життя пройдуть повз, і руки не подадуть, головою зайвий раз не махнуть, ніби й не знають людину!

А варто, щоб не стало тебе, так поїсти на дурняк – тут як тут!

Ти думаєш мало люду буде? Ціле порося та курей з десятка два чужим людям приготувати?

Вони ж сьогодні пообідають, такими солодкими голосами будуть розповідати, немов найкращий, Павло був на світі. А назавтра і як звуть його не згадають, і що був такий забудуть!

– Та ну вас! – обурилася Тамара. – Дивись, Наталко, Бог, він все бачить.

Ох, та й безсовісні ви, баби! Прийнято з дому виносити. Не нами це придумано, не нам і порушувати традиції.

І обідати за упокій теж прийнято. Та коли ж так важко Ганні, чого ж вона зроду ні до кого не підійшла?

Чи не люди ми? Хто м’ясця шматочок, хто капустки, а хто й курку не пошкодував би!

Он, скільки разів ось так, разом людей поминали, і нічого, все по-людськи було.

Я все життя на всі обіди млинці готую, Оленка здобу он пече, і зроду ні яєць не просили з людей, ні цукру з борошном.

Килими згорнути можна було, а підлогу після виносу, все життя за покійним мили.

У нас он, Валька, зроду нікому не відмовляла, завжди тут, як тут. Тільки люди вийшли, хвіртка за покійним закрилася, а вона вже з відром бігає, все помиє, почистить, і на цвинтар ще й біжить!

– Та ну вас, баби! – махнула рукою Наталя. – Вам хоч що не говори, а все одно нічого не довести. Я вам одне, а ви все своє! Кажу ж, важко Ганнусі, важко, а ви все не заспокоїтися!

…Ні, помʼянути Павла, все ж помʼянули. Тут все так, як треба зробили, люди добрі допомогли.

Та тільки й поминальний обід не дружина рідна готувала, з якою вірою і правдою прожив Павло майже тридцять років. Не син, якому все життя Павло допомагав, тягнув на плечах своїх!

А тітка Павла все зробила…

Сама вона вже стара, сама вже й у засвіти збиралася…

Та коли така справа, то вирішила вона почекати трохи, ще пожити, щоб племінника помʼянути, як слід.

Встигне ще піти, зараз не час.

Як грошей знову назбирає, так і піде. Так і вирішила…

Дістала тітка скриньку свою заповітну, куди гроші на свої поминки складала.

Пройшлася по селі, знайшла помічниць, та й сама все організувала.

Не переживала, ні через те, що багато чужих людей будуть їсти все. Не переживала, що в хаті їй бруду нанесуть і насмітять.

Хороший обід за упокій душі племінника свого зробила, спокійно мусить спати Павло Петрович.

З людською допомогою впоралася. І млинців напекли смачних, і здоба була – не здоба, а пух. М’яка, смачна, як любив Павлик.

Борщ із м’ясом гарний вийшов, наваристий. І локшина, тоненька, смачна, на яйці домашньому, з курочкою.

Усім вистачило, добре згадали Павлика. Дай Бог, пробачить племінник і те, що не виборола тітка право зі свого будинку, як належить, винести його.

Так з сіней рідного дому, де з дружиною багато років він жив і виносили.

Довго ще пліткували люди, й головами хитали. Ну де це бачено, щоб отак було все? Ох, не по-людськи вчинила Ганна, не по-людськи…

А людям що? Вони й справді, попліткували, та й забули. А рідній дружині, Ганні, жити з тим гріхом. Дружині й синові.

Хоч і сам він уже не молодик безвусий, третій десяток доживає чоловік, а все у мами під каблуком ходить.

Ох і важка людина, ця Ганна. Вся в матір свою, покійну. І сестра старша, Наталя, така ж сама.

Там не те, що в хату, а до хвіртки не підійди, так сваритиметься, що не дай Боже.

Чоловік не витримав, дітей забрав, та й поїхав.

Так і свариться Наталя, сердиться, та вимиває все свою хатинку до блиску. Добре тепер, ніхто не смітить…

Гаразд Ганна, та хоч із мужиком все життя прожила. Хороший їй чоловік трапився, покірний, добрий, і поступливий. Про таких кажуть – під каблук втрапив.

Як зійшлися, та стали жити, так Ганна і почала порядки свої встановлювати.

У сіни у взутті не заходь, на вулиці знімай, нічого мені тут бруд розносити.

І справді, ну що йому, Павлу, важко на вулиці зняти взуття, чи що? Зніме, одразу протре, щоб чисте було, і до хати несе, щоб на грубку поставити.

– І нащо ж ти мені їх у будинок несеш, Павло?! – вже галасувала Ганна. – От же ж! У коморі постав у куточок, щоб не заважали. Нема чого мені тут бруд розносити. Не хочу я, як у хліві жити!

Начебто спробував Павло їй і сказати, що мовляв холодно на вулиці, морозно, як вранці взувати холодні? Пусти хоч до грубки поставлю.

Та куди там! Вирячила очі Ганна, побіліла вся, та як давай сваритися, мовляв ще цього не вистачало, щоб чоботи його на весь будинок запахи видавали!

З курткою те саме.

– Чути коровами, нічого їй в хаті робити! Он, у комірчину її, щоб навіть духу тут не було! Що люди про мене скажуть? Я вчителька, людина шанована, прийду до школи, а від мене тут то силосом, то ще чимось чути буде!

Так і жив Павло. Взимку хоч у комору дозволяла Ганна речі робочі прибрати, а влітку далі гаража і не пускала його, тільки там роздягайся, відмивайся, а потім уже й у хату.

У будинку теж дуже не розгуляєшся. Там не сідай, на диван не лягай, сюди взагалі не ходи, що ти все тупцюєш, та бруд розносиш?

Дуже чистоту любила, до нісенітниць доходило. Мовляв пери ти сам свої речі. Брудні надто. Не буду я машинку псувати, твої шкарпетки прати. Виділила вона Павлу тазик окремий, і прав чоловік сам на себе…

Так усе життя й сидів Павло у куточку, щоб зайвий раз на очі Ганні не траплятися. А чого сидів? Чого терпів? Хотів був піти він якось від неї, та сина шкода стало.

Начебто заради сина й терпів, а все одно як хотіла, так і виховала Ганна сина.

Все за маминою вказівкою жив. Ледачий виріс…

І в молодості носилася з тією чистотою Ганна, а до старості так і зовсім вже стала вичуджувати…

Люди сміялися, коли вона підлогу у всій хаті пофарбувала в білий колір.

Хотіла і на веранді теж у білий, та подумала, що надто вже бруднитися буде.

Нехай веранда блакитною фарбою буде пофарбована.

Кажуть їй:

– Ти чого, Ганно? З такою підлогою цілий день із ганчіркою бігати! Ти що це надумала – біла підлога в хаті?!

Сміється Ганна, мовляв, що з вас взяти, неосвічені люди?

Вам волю дай, то ви в чорний все пофарбуєте, і радітимете, що мити можна раз на тиждень.

…І не старий ще Павло був. Жити б та й жити. Ще й пенсію не отримував, а ось дивися, не стало.

Що вже там трапилося точно ніхто не знає, а тільки заслабла він однієї зими дуже

Все на ногах проходив, все на роботу ходив. Йому вже й казали, мовляв відлежся, Палику, а потім уже й виходь, знайдемо тобі заміну.

Та де вже тут відлежатись, коли Ганна так і свариться, якщо вдома він залишиться, і в ліжку лежатиме.

Так і був на ногах. А як сніг зійшов, так і не стало його.

Люди потім уже думати стали, що мало того, що слбаий був, так ще й взуття з холоду, та куртка холодна додали.

Та що тепер говорити, був чоловік, і немає чоловіка…

Ох, хороший мужик був, Павло Петрович. І необразливий, і безвідмовний.

Ось цей характер його й занапастив. М’який він дуже був, Павло цей.

Ні б приструнити Ганну… Лежить тепер, а Ганна живе, і хоч би що їй.

Наче й не переймається тим, що вдовою залишилася, ходить собі, вбирається, немов молода.

І нічого їй не робиться, ні перед чоловіком сорому немає, ні від людей совість не бере, і Господь Бог, хоч усе й бачить, та мабуть прогледів він, як Ганна до чоловіка ставилася, напевно в інший бік у той час озирнувся.

От і залишив її гріхи поза увагою, так і залишиться ця Ганна безкарною…

А й справді – що їй станеться, Ганні цій?! Живе собі, та й живе. На сина тепер перейшла…

То чоловік у сарай усе ходив, а Ганна і носа туди не показувала. А як же ж, велика ж людина, шанована, ціла вчителька, і піде тобі корову доїти?! Ага!

Та все ж скуштувала Ганна лиха, коли Павла не стало.

Ні, не снився він їй. От хоч би навмисне, хоч разочок і привидівся, хоч би помахав їй пальцем, мовляв ех ти, Ганно.

Ні, жодного разу не снився, навіть знати про себе не давав – чи добре йому там, чи погано?

А що погано? Коли не сниться, та не скаржиться, на неї, Ганну, не свариться, значить добре йому. Не те, що їй, самій Ганні. Ох як недобре, ох як нудно…

Літо на вулиці, город цей… Раніше ж рідко вийде Ганна на город, і то по квіточки своїм ходила, а тепер і картопля на ній, і морква, і все інше.

Візьми–но встигни це все! Руки всього ж дві. На сина надії нема. Він хоч і великий вимахав, та працювати не спішить. Ледачий дуже…

Ходила Ганна, ходила, та й продала корову. Хоч і любила молочко та сметанку, а одній ходити за всім, де ж встигнеш?

Не по днях, а по годинах стала Ганна здавати. Вся робота на ній одній тепер була! Постаріла швидко. За якихось пʼять років із бадьорої та квітучої жінки старою зробилася.

Та нічого, до всього людина звикає, звикла й Ганна. І роботу покинула, сили не ті, і город зменшила…

Тієї весни зовсім Ганна здала. Зовсім погана стала. Вдома нічого не допомагало. Відправили її у лікарню.

Та пізно було. Через тиждень не стало. Треба було раніше звертатися…

На цвинтар Ганну несли з сіней…

А що? Батька так виносили, і мати хай. Яка їй різниця, звідки її понесуть? З хати, де стільки років чистоту наводила, чи з сіней?

І на поминальний обід немає у сина грошей. Чого чужих людей годувати?

Тільки Наталя все бігала, голосила, та соромила племінника, мовляв, хіба ж можна так?!

Не по-людськи це…

І чомусь, так і не знайшлося хороших людей, які б захотіли організувати поминальний обід для Ганни…

КІНЕЦЬ.