Олег Іванович із величезним букетом троянд поспішав додому.

А як же ж?! Сьогодні у його мами, Наталії Степанівни, день народження. Кругла дата – сімдесят років.

Маму Олег дуже любив. Вона сама його виховала, докладаючи всіх зусиль, щоб син ні в чому не потребував.

Жили небагато, без надмірностей, але цілком непогано. Батька свого Олег не пам’ятав: Наталія Степанівна була йому і за маму, і за тата.

Ще колись у дитинстві, коли маленький Олежик спитав у мами, чому в нього немає батька, як у решти дітей, Наталія Степанівна, не замислюючись, видала перл:

– Твій тато був справжнім героєм! І дуже розумним! Він їздив в походи у різні далекі країни. А одного разу, він плив на кораблі, була хвиля велика, він опинився в воді, і більше його ніхто не бачив…

Фантазія у мами–вчительки працювала добре. І хлопчик у цю казку вірив досить довго, і питаннями матері не надокучав.

Минув час, хлопчик виріс, закінчив медінститут, став успішним лікарем. До 45 років просунувся кар’єрними сходами до головного лікаря обласної лікарні. Тільки ось із сім’єю у нього якось не склалося: так і жив із мамою. Тільки квартиру змінили на сучасну, з великою лоджією, просторою кухнею та панорамним видом на місто.

Коли йому ставили запитання:

– Чому досі один?

Олег спантеличено чухав потилицю і знизував плечима, не знаючи, що й сказати.

– Просто свій час пропустив, а тепер, напевно, пізно! – відповідав він цікавим…

…Мама зустріла його на порозі, сяючи щасливою усмішкою. І, приймаючи букет, прошепотіла синові:

– Сину, йди, мий руки, і проходь за стіл! У нас сьогодні гості!

– Гості?! – здивувався Олег. – Ого, як цікаво!

– Напевно, знову, користуючись зручною нагодою, якусь Марію Петрівну з племінницею на оглядини запросила, – подумав Олег, за звичкою старанно миючи руки під краном. – Ну, гаразд, подивлюся на чергову «наречену»! Заради мами можна і потерпіти! – налаштовував себе чоловік.

Останнім часом, Наталія була просто захоплена ідеєю одружити дорослого сина–холостяка будь–що.

Але Олег помилився! Він пройшов у залу й побачив накритий стіл з різноманітними смаколиками.

Олег озирнувся навкруги й застиг від несподіванки!

За святковим столом сидів непоказний на вигляд дідусь…

А у вазі на підвіконні красувалися три гвоздички.

Серце Олега стрепенулося. Він чомусь одразу здогадався ХТО це!

– Знайомся, Олежику, це твій тато! – підтвердила його здогади мати.

Її очі, сповнені сліз, дивилися на сина трохи злякано і з надією.

Але Олег стояв і ставав все похмурішим. Його переповнювала нелюбов до цього чоловіка, який з’явився отак наприкінці життя, згадав про них з матір’ю лише тоді, коли йому самому стало погано.

Олежик награно посміхнувся і вклонився.

– Ну, здрастуйте! Привело, значить, таки хвилею до рідного берега, татуся!

Старий дивився на нього винно, здивовано й розчаровано.

Мати намагалася заспокоїти сина:

– Олежик, так не можна!

Але Олег не став слухати пояснень літньої жінки.

– Мамо, ти доросла людина! Можеш спілкуватись з ким хочеш! Але я з цим “мандрівником” нічого мати не збираюсь! Все! Святкуйте тут собі! Радійте! Я повернуся тільки тоді, коли оцього не буде! – заявив Олег і зник за вхідними дверима.

Він зайняв місце на лавці у дворі, навпроти під’їзду, і задумався.

Незабаром з підʼїзду вийшов той самий мужичок – його блудний батько, і поплівся кудись у бік гаражів, понуро дивлячись собі під ноги…

…– Синку, ти некрасиво вчинив по відношенню до батька! Він старий, слабий чоловік, а живе у Андрія Михайловича у гаражі! – почала Наталія Степанівна, тільки–но Олег як нічого й не було зайшов до кімнати з накритим столом.

Вона плакала і чоловікові стало дуже шкода стареньку матір. Він підійшов до неї обійняв і заговорив:

– Мамо, а він по відношенню до нас з тобою красиво вчинив, коли залишив тебе одну з дитиною на руках?

– А ти не осуджуй його, синку! Він же ж поїхав на тому кораблі, щоб грошей для нас заробити… Рибу вони там ловили. А життя он, як повернулося – зустрів спочатку одну жінку, потім іншу… Вертихвостку… Так і поневірявся. У результаті залишився один як перст – ні дружини, ні дітей, ні житла, ні здоров’я. А тебе він ніколи не забував, гроші справно надсилав…

– Мамо! Я не хочу нічого чути про цю людину! Давай краще твій день народження справляти.

Наталії Степанівні нічого не залишалося робити, як приховати свій зіпсований настрій і зображати радість. Хоча вона дуже жаліла колишнього чоловіка.

…Олег Іванович напружено морщив лоба, намагаючись згадати, де він бачив цю симпатичну, життєрадісну дівчину, яка сиділа зараз перед ним, простягаючи через стіл документи для влаштування на роботу, серед яких виділявся своєю скоринкою диплом з відзнакою.

Олег Іванович відкрив паспорт – Павленко Олеся Пилипівна.

Ні, знайомих із таким прізвищем у нього не було.

– Ви спеціалізуєтеся на пульмонології? – спитав він просто для того, щоб спитати…

– Так, я працювала в районній лікарні, а тепер ми з чоловіком купили квартиру тут, так що і місце роботи довелося міняти.

– Це добре, нам в обласній лікарні пульмонологи потрібні! – посміхнувся Олег Іванович, а довкола його очей утворилася мережа дрібних зморшок. – Я гадаю, вам у нас сподобається.

Олеся посміхнулася щасливою усмішкою:

– Я чомусь впевнена, що все буде гаразд!

Олег Іванович продовжував уважно і задумливо вдивлятися в риси обличчя нової колежанки – все ніяк не міг позбутися відчуття, що він десь бачив цю Олесю Пилипівну.

– Ви хочете ще щось запитати? – проникливо поцікавилася дівчина.

Олег стрепенувся, махнув рукою і знову посміхнувся:

– Ні, що ви. Просто ви мені когось дуже нагадуєте, а ось кого… Ніяк не можу згадати. Буває ж таке, знаєте….

…Буквально через кілька днів Олеся вийшла на роботу. Все їй подобалося тут – і колеги–лікарі, і нове медичне обладнання.

Вона часто думала про маму й батька, які залишилися в їхньому маленькому містечку. Дуже вже їй їх не вистачало.

Так минуло більше місяця, дівчина вже зовсім опанувала нове місце роботи. Як раптом, якось їй зателефонувала схвильована мама. Сам дзвінок уже був незвичайним – Діана Валеріївна знала графік роботи доньки і ніколи не дзвонила їй на роботу.

Раз мама дзвонила зараз, значить, сталося щось незвичайне.

– Доню, люба, баба Тоня заслабла. Поклали сьогодні. Ти ж знаєш, у нас тут жодного фахівця не лишилося. Сказали: «Записуйтесь до обласної лікарні.» Зателефонували ми в реєстратуру, а там понад місяць треба чекати, щоб до лікаря потрапити.

– Добре, мамо, я зараз придумаю щось і передзвоню тобі…

Дівчина вийшла у довгий лікарняний коридор. Весь вигляд її вказував на те, що вона дуже стурбована.

А як тут не переживати – баба Тоня практично виростила її, поки мама спочатку навчалася в інституті, а потім працювала… А тепер настала її черга допомогти.

Але до кого з колег можна підійти з таким питанням. Соромно трохи…

– Скажуть ще: «Ось, вона тут три дні, а вже просить про щось…”

– Олеся, Олеся! – дівчина стрепенулася. – У вас щось трапилося? Я вас уже хвилин п’ять кличу, а ви вся в собі.

Дівчина обернулася, перед нею стояв сам Олег Іванович.

Олеся мовчки кивнула головою.

– Давайте, ходімо до мене в кабінет, розкажіть мені, що вас так турбує! – сказав він, ласкаво обіймаючи молоду жінку за плечі.

Олеся, крізь сльози розповіла про мамин дзвінок…

– Теж мені проблема! Нехай приїжджають прямо до мене! Завтра ж! – сказав Олег.

Олеся не знала як йому дякувати, і тут же передзвонила мамі.

Наступного дня Діана Валеріївна привезла бабу Тоню до лікарні. Олеся вибігла їм назустріч.

– Ходімо, швидше, Олег Іванович чекає на вас! – сказала вона.

– Олег Іванович? – перепитала Діана.

– Так, мамо, він чудовий лікар! Тільки я вас відведу до нього, а ти потім мені передзвониш. Адже в мене теж пацієнти є.

Олеся постукала в кабінет головного лікаря:

– Олег Іванович, моя мама з бабусею приїхали.

– Так, так, нехай заходять…

Олеся побігла займатися своїми хворими, а Діана з бабою Тонею увійшли в кабінет головного лікаря.

Олег підвів очі й оторопів – перед ним стояла Діана, дівчина з далекого минулого…

Все така ж красива й молода, як двадцять п’ять років тому.

Тут же згадалося, ніби це було лише вчора, як він студент четвертого курсу познайомився з першокурсницею з інституту. Як вони зустрічалися, а потім йому, раптом, якось різко стало не до неї.

Дівчина виявилася гордою – після того, як він пару сказав, що йому незручно розмовляти, вона дзвонити йому перестала. А він більше й не зателефонував.

– Так ось кого мені Олеся нагадує… – подумав він.

Діана, судячи з погляду, теж його впізнала, але виду не подала і промовчала.

Олег оглянув бабусю:

– Антоніну Павліву треба трохи підлікувати. Проведемо всі обстеження, а там буде видно, що далі робити, – сказав він, виписуючи документи. – Хоча, давайте, я вас проведу сам!

Олег відвів жінок у палату, влаштував стареньку якнайкраще. І на зворотному шляху вже спитав у жінки:

– Діано, ти зовсім–зовсім мене не пам’ятаєш?

– Ну чому ж?! Дуже добре пам’ятаю! Але це все в минулому.

– Ти дуже добре виглядаєш, стала ще гарнішою.

– Дякую!

– Як ти жила усі ці роки?

– По різному! – якось занадто байдуже знизала плечима Діана. – Що тепер про це говорити.

– Ти не тримай на мене образи… На мене тоді стільки всього навалилося…

– Я не тримаю на тебе образи, Олежику! Напевно, я маю навіть дякую тобі сказати – у мене чудова, дружна сім’я, дочка, коханий чоловік…

– А за термінами Олеся могла б бути моєю дочкою, – раптом висловив Олег шалену думку.

Діана спокійно кивнула головою:

– Могла б, але не стала… Її виростив і виховав Пилип! Він їй і батько! А ти, будь ласка, зроби добре діло: не лізь до Олесі зі своїм батьківством. Залиш усе, як є!

Вона різко розвернулася на підборах і пішла довгим лікарняним коридором.

Олег з якоюсь винною тугою проводжав її очима. І раптом згадав про батька.

– Тато хоча б якось допомагав мамі. А моя Олеся так і виросла, навіть не підозрюючи, що вона має іншого батька. То чим я кращий за нього? – думав він.

Увечері, після роботи, він поїхав шукати той гараж, де зараз оселився його батько.

Коли він під’їхав, ворота гаража були відчинені, і батько, сидячи на складному стільчику, сьорбаючи їв локшину.

Олег вийшов із машини, став поруч. Батько мовчки запитливо дивився на нього.

– Збирайся, батьку, поїхали додому!

Іван підвівся і схлипнув:

– Пробач мені, синку!

Він плакав…

– Знаєш, батьку… Я тільки сьогодні зрозумів, що у кожного з нас є за що просити вибачення у когось іще…

КІНЕЦЬ.