Марія вже на виході з роботи почула музику на мобільному телефоні, діставши його з сумки побачила, дзвонить подруга Ганна.

– Привіт, Ганно, слухаю тебе!

– Привіт-привіт, як твої справи, ти на роботі ще зі своїми учнями? Я вже раніше і не дзвоню, все одно не почуєш через музику.

– Ні, я вже вийшла зі школи, а в тебе щось термінове?

– Ну, не термінове, але я до тебе з пропозицією. Завтра субота, давай з тобою відпочинемо культурно, я запрошую тебе на художню виставку мого брата, а потім посидимо у нашій кафешці. У мене і є привід, другий онук народився. Жаль, що далеко живуть мої, але у відпустку поїду до них, уже пообіцяла.

– Ого, Ганно, вітаю, ти тепер бабуся двічі. Я згодна. Мій Андрій завтра теж працює, він часто й у вихідні працює, що вже там за справи? Але каже, що роботи багато, а без нього ніяк – головний фахівець.

Марія дорогою додому зайшла до супермаркету, дещо купила із продуктів. П’ятниця, сьогодні вона раніше з роботи повертається, працює викладачем у музичній школі. Марія інтелігентна жінка, їй п’ятдесят три роки, все життя займалася музикою. Виглядає добре, доброчесна і не сварлива. Музика звучить у її душі, а подруга з неї завжди жартує:

– Марійка, вимкни музику у своїй голові, потрібно нам з тобою вирішити серйозні завдання. Дивлюся на тебе – знову десь у хмарах витаєш?

– Так-так Гануся, все вимкнула, слухаю тебе уважно. Але ж ти знаєш, я не можу жити без неї.

Музика – для неї все, це для неї абсолютна потреба. Музика для Марії – це джерело її життєвої сили і для неї важлива як повітря. Вона музику та ставлення до неї намагається вкласти та донести до своїх учнів у музичній школі. Викладає гру на піаніно. Із чоловіком Андрієм живуть вже тридцять років. Живуть без сварок, повне порозуміння, дбайливо ставляться та довіряють один одному. Чоловік – абсолютна протилежність дружині. Якщо Марія ніжна та легка, то Андрій – чоловік приземлений, з технічною освітою, закінчив політехнічний. Для нього все досить чітко та зрозуміло у цьому світі, він головний інженер на металургійному підприємстві.

Колись давно закохався в чарівну Марію в той момент, коли вона поверталася зі свого звітного концерту, з квітами та в піднесеному настрої. Коли вона проходила повз нього, він залюбувався цією стрункою красунею. Вона не йшла, а пливла, не помічаючи нікого довкола. А потім вона пояснила йому чому не бачила нікого навколо і здивувалася, коли він її зупинив:

– Я була ще там, у концертному залі, і музика звучала в мені.

З того часу минуло стільки років сімейного, спокійного життя. Марія дбайлива мати, дружина та чудова господиня. Виховали сина, він одружений і живе у Києві зі своєю родиною, у нього маленька донька, незабаром піде до школи. Син пішов у батька, музичні здібності матері йому не передалися.

Приготувавши вечерю, Марія чекала на чоловіка, але він щось затримувався. Прийшов коли вона сиділа в інтернеті, дивлячись зосереджено в ноутбук.

– Привіт, дружино, я вдома, – почула вона з коридору.

– Привіт, Андрію, ти знову затримався?

– Так, Марійка, знову. Роботи багато. Ти ж знаєш, що ми новий цех побудували, ось зараз завозимо обладнання і таке інше. Ну тобі не цікаві мої залізяки. Завтра теж доведеться вийти на роботу, – казав чоловік.

– Зрозуміло. А ми з Ганною підемо на виставку її брата Віктора, ти ж його знаєш. Ось талант у нього, малює, вірніше пише картини, залюбуєшся.

– Молодці ви з Ганною, відпочиваєте культурно з користю. А я на заводі.

У суботу Ганна під’їхала своєю машиною за подругою, Марія побачила її у вікно і вийшла. На виставці вони уважно розглядали картини, написані художником, до речі, талановитим, молодшим братом Ганни.

– Марія, а правда Вітя чудово малює? Дивись, особливо природа в нього мальовнича і як це виходить? Звідки це у ньому? Дав же Бог талант йому, до речі, і тобі теж. Ти все життя в музиці і дітей навчаєш. А я якась безталанна! Нічим не захоплююсь, працюю, читаю, готую, прибираю. Все стараюся для свого чоловіка, ну добре, хоч оцінює. Віталік у мене такий домосід. Нікуди не витягнеш, робота – будинок – дача. Добре хоч на дачу із задоволенням.

– Ганнусю, ну що ти таке про себе кажеш? А хто смачні пироги пече? А хто захоплюється квітами, у тебе на дачі така краса – як увійдеш до вас у двір, око радіє, невимовна краса, – із захопленням воркувала подруга.

Після виставки поїхали до кафе, там вони частенько сидять удвох, про чоловіків своїх говорили. Особливо на чоловіків не скаржаться один одному, вони у них хороші.

Марія з Ганною задоволені від виставки увійшли до кафе, присіли за столиком біля стіни. Марія, сидячи спиною до входу, розповідала подрузі про свою улюблену ученицю музичній школі, як вона все схоплює на льоту, і як легко з нею займатися. Раптом Ганна взяла подругу за руку.

– Ой, Марія, сиди не оглядайся. Нічого собі, ось це так! Почекай, почекай, не озирайся.

Ганна побачила, як у кафе увійшов Андрій із молодою жінкою, весело говорячи та сміючись. Парочка зайняла місце за столиком у кутку, за величезним фікусом, що стояв на підлозі. Їй добре видно, як чоловік Марії тримає за обидві руки жінку і не зводить з неї очей. Потім підійшов офіціант і щось замовив йому.

– Марійка, ти мене вибач, але твій чоловік…, інакше його не назвеш, – Ганна висловилася так, що Марія навіть захвилювалася.

– Ганно, ти чому ображаєш мого Андрія? Він не заслужив, щоб ти так до нього ставилася, – ображено промовила подруга.

– Ах ти, мій Андрійко, мій Андрій, тьху, і де твій Андрій? На роботі кажеш? Носишся зі своїм Андрієм, а він і мізинчика твого не вартий.

– Ганно, припини, інакше я ображуся назавжди на тебе! – не витримала Марія.

– Ну добре, озирнися і подивися на свого Андрія.

Марія озирнулася й побачила крізь листя фікуса свого чоловіка, який мило посміхався своїй супутниці, а та щось говорила, близько нахиляючись до нього. Вона не вірила своїм очам. Першим поривом у неї було підскочити і почати сварку. Але цього вона не могла собі дозволити, не так вихована. Закривши обличчя руками, вона сиділа не ворухнувшись, Ганна прибрала руки від її обличчя і побачила очі повні сліз.

– Прошу тебе, Марія, тільки без сліз. Не треба їх показувати цьому зраднику. Зберись, заспокойся, ось випий мінералки. Це він повинен переживати, а ти маєш показати йому і особливо їй, що ти не засмучена, м’яко сказати, здивована.

Посидівши трохи Марія прийшла в себе, подруги встали, підійшли до столика Андрія. Тут же обидві присіли до них.

– Привіт, Андрію, – єхидно сказала Ганна.

– Привіт, Андрію, – повторила дружина, ледве стримуючись. – А я дивлюся ти сьогодні працюєш на повну силу. Роботи багато.

– Так-так, Андрію, дивись не втомися, – дивлячись на його супутницю, говорила подруга дружини.

Андрій застиг, таким розгубленим Марія свого чоловіка ніколи не бачила. Завжди впевнений у собі, а тут як школяр.

– Андрію, а хто ці жінки? І чому вони так з тобою розмовляють, – схаменулась супутниця.

– Бачиш, еее, бачиш, Марино …

– Люба, ось це його рідна дружина, а я її близька подруга. А ти хто? – Напирала Ганна.

Молода жінка трохи розгубилася, але швидко прийшла в себе:

– Дружина? Ну і що, що дружина. Я знаю, що Андрій має дружину. А підглядати за чоловіком недобре, некультурно… – грубо казала вона.

– Ну, вже не тобі вчити нас культурі. Ми чужих чоловіків не відводимо, і взагалі тобі краще помовчати, – зупинила її Ганна.

Марія зібрала всю свою волю в кулак, напружена, як струна, встала.

– Отже, Андрій. З сьогоднішнього дня я тебе більше бачити не хочу. Приїдеш за речами. Поїхали Ганно, мені тут важко, у такій компанії.

– Ой-ой, яка культурна та вихована у тебе дружина. Я б, коли побачила таке – не втрималася, – почули вони слідом.

Коли сіли до машини Ганни, подруга дала волю сльозам.

– Ганно, а я йому вірила, як собі. А він? За що, Гануся? Весь час клявся у коханні, а сам?

– Поплач Марійка, поплач, корисно все із себе зі сльозами витягнути. Потім буде легше.

Андрій був здивований. Так попастися перед дружиною та її подругою. Він почував себе негідником. Скільки разів проносило, це не перша його жінка. З цією Мариною він зустрічається три місяці, вона близько року тому приїхала сюди до матері після розлучення з чоловіком і влаштувалася до них у бухгалтерію.

Марина привернула увагу Андрія швидко. Ще б пак, головний інженер, при грошах, симпатичний і не старий, всього п’ятдесят шість. Виглядає супер, спортивний та підтягнутий. Не жадібний, дарує квіти та пару подарунків подарував, правда незначних, але все одно приємно. Це тільки початок, все ще попереду, вона постарається.

– Андрію, ну що ти так засмутився? Подумаєш, дружина побачила. Відмажешся, скажеш, що робочі справи вирішували. Умовиш, простить. А не просить, прийдеш до мене, правда я з мамою, але можемо зняти квартиру … Андрій?!

– Що ти кажеш, Марино? Яка квартира, про що ти? У мене в планах зовсім не було розлучатися з дружиною, вона горда жінка. Марія мені ніколи не простить.

– Ой та годі. Багато жінок ловили своїх чоловіків на гаряченькому, подумаєш. Пробачить і забуде, таки ти при посаді та гроші є.

– Марино, ну про що ти? Моя дружина тонка і душевна людина. Її треба знати та відчувати. У неї тонка і вразлива душа, такі образ не пробачають. А я, як останній негідник, образив її. Ні, не пробачить…

Марія зібрала речі чоловіка, правда не всі, потім забере решту. Виставила чемодан і сумку до дверей у коридорі. Життя для неї втратило сенс.

– Як тепер жити? Для мене Андрій був опорою та надійним плечем. А виявився зрадником. Вибачити я його не зможу. Це ще не питання, можливо у нього і раніше були жінки, адже він частенько затримувався з роботи, багато працював у вихідні. Потрібно навчитися жити без нього,— думала вона, а сліз уже не було.

Андрію довелося піти з речами, Марія не захотіла вислухати чоловіка. Той забрав речі та поїхав у готель. Зустрілися лише на розлученні.

Минув час. Марія навчилася жити сама, допомагала її музика та учні в музичній школі. Там вона відпочивала душею. Та й подруга її часто відволікала, не залишала одну на вихідні, запрошувала до них на дачу. Андрій намагався кілька разів повернутись, але все марно.

Якось на виставці у художній галереї до Ганни з Марією підійшов чоловік років близько шістдесяти. Це добрий знайомий Віктора, брата Ганни. Він так і представився:

– Доброго дня, любі пані, можна з Вами познайомитися. Мені настійно порекомендував мій друг, он дивиться і посміхається. Моє ім’я – Ігор. Це, звичайно, вам ні про що не говорить.

Віктор відразу підійшов зі своєю відкритою посмішкою.

– Привіт, сестричка, привіт Маріє! Хочу представити вам свого дуже гарного знайомого. Марія, ти йому подобаєшся, причому давно. Він на кожній моїй виставці буває, але ніколи не підходив до тебе, бо знав, що ти глибоко заміжня і не звертаєш уваги на сторонніх чоловіків. А тепер він у курсі, я йому сказав, що ти вільна.

– Марія, – простягла вона руку Ігорю.

А брат із сестрою загадково переглянулись і посміхаючись, відійшли убік. Ігор високий і сивий, виглядав респектабельно, його карі очі світилися крізь скельця окулярів промінчиками надії. Окуляри в дорогій оправі йому дуже підходять, не надто впадають у вічі, і весь його вигляд говорить про те, що він чоловік впевнений і надійний.

З того часу Марія з Ігором часто зустрічаються, він багато розповів про себе. Він художник, багато подорожував і любить подорожувати. Має свою майстерню, творить та вміє красиво доглядати. Після року знайомства Ігор зробив Марії пропозицію, від якої вона не змогла відмовитись. Вона прийняла його. Тепер вона одружена, частенько подорожує з чоловіком, і зустрічається з подругою у них на дачі.

КІНЕЦЬ.