Олена допила чай із чашки, подивилася на свою подругу і знову запитала:

-А ти точно впевнена, що це він був?

-Так, звичайно, мої очі мені не підводять мене, – гордо піднявши голову, відповіла Вікторія.

-Щось я сумніваюся, щоб Михайло зважився на зраду, – обережно промовила Олена. – Ми з ним разом майже два роки і за цей час він жодного разу не давав приводу для ревнощів.

-Чоловіки вміють приховувати свої пригоди, – сказала Вікторія.

-Звідки тобі це знати, якщо ти досі одна, – усміхнулася Олена у відповідь.

-Ну, мій час ще не настав, – відмахнулася Вікторія. – Я ще не нагулялася, ось, як тільки набридне, тоді і вийду заміж.

-Це точно, доки всіх чоловіків у нашому місті не перебереш, не заспокоїшся, – сказала їй Олена.

-Припини, це не смішно, – образилася Вікторія. – Я, між іншим, охайна і пунктуальна дівчина. І на побачення вчасно приходжу, тож на мене гріх скаржитися.

-Добре, вибач, я невдало пожартувала, – Олена обняла її за плечі і погладила за кучеряве волосся.

-Загалом, дивись, я тебе попередила, а там сама вирішуй, що робити, – поставивши порожню чашку на стіл, Вікторія почала збиратися.

-Добре, дякую за попередження, я поговорю з Михайлом, – кивнула Олена і проводила подругу на вихід.

Ця розмова відбулася з її ініціативи, вона останнім часом помітила, що її хлопець пізно повертається з роботи. Але найцікавіше, що від нього завжди пахло домашніми пиріжками. Таке враження, ніби хтось спеціально їх приносив. І добре б тільки це, так ще й дуже втомлений вигляд.

Михайло до цього завжди в бадьорому настрої повертався. І Олена давно не бачила його у пригніченому стані. У спробах поговорити на цю тему вона натикалася на стіну нерозуміння. Її хлопець просто не хотів ділитися своїми проблемами. Казав, що просто шеф навантажує, от і втомлюється.

Накривши на стіл, Олена дочекалася, коли Михайло прийде, і знову причепилась до нього з розпитуваннями:

-Ну, що з тобою, чому ти такий похмурий?

-Я вже казав, навіщо знову починати, – спробував він уникнути відповіді.

-Мені важливо знати, що тебе гнітить, – продовжувала гнути свою лінію Олена. – Може, у тебе з’явилася інша дівчина, а ти мене за ніс водиш?

-Не кажи нісенітниці, ти єдина, кого я люблю, – притиснувши її до себе, Михайло поцілував Олену.

-Я переживаю, ось і намагаюся дізнатися, що з тобою відбувається, – набагато спокійніше сказала Олена.

-Зі мною все нормально, не звертай уваги, – посміхнувшись, відповів Михайло. – Я так зголоднів, що у нас на вечерю?

-Є плов та овочевий салат, а ще й млинці з варенням, – озвучила Олена все меню.

-Просто чудово, ти в мене справжній шеф-кухар, – ще раз поцілувавши її, Михайло подався у ванну.

Прокрутивши в голові те, що він їй відповів, Олена раптом вирішила, що дарма повірила подрузі. Вікторія досі одна і могла запросто заздрити. Відкинувши сумніви в тому, що він вірний їй чи ні, Олена радісна прошмигнула на кухню і поставила ароматні свічки.

Вийшовши з ванної, Михайло відчув приємний аромат і млосно промовив:

– Передбачаю сьогодні шикарну вечерю з продовженням.

-Я старалася, сподіваюся, що тобі сподобається, – відповіла Олена і поставила на стіл пляшечку ігристого.

Михайло поїв трохи плову, трохи салату, а потім наповнив келихи і під дзвін скла подякував своїй дівчині за таку турботу. Вона, звичайно, справді приготувала дуже смачну вечерю. Але перед цим з’ясувала те, що її турбувало, і лише потім відкрила карти. Михайло, як ніхто інший, був гідний того, щоб вона дбала про нього.

Водночас, повечерявши, Михайло якось швидко пішов спати. Пославшись на втому, він навіть не дивитися свого улюбленого фільму. Олена прибрала посуд, протерла стіл і теж лягла поруч із коханим.

І тільки глибоке дихання видавало, що Михайло ще до ладу не заснув. Відчувши на собі її погляд, він відкрив повіки і, посміхнувшись, промовив:

-Я так безцеремонно ліг спати, що забув про найголовніше.

-Ммм, треба ж, а я думала, що все, втрачаю свого ненаглядного, – пожартувала Олена.

-Ні, я тут, і зараз ти дізнаєшся, що таке море кохання, – перевернувшись на спину, Михайло обійняв Олену.

За годину пристрасті вщухли, і настала тиша. Михайло кілька разів важко зітхнув і заснув, а ось Олена ще довго поверталася. Вона думала про слова подруги, яка розповіла їй, як бачила Михайла біля магазину дитячих іграшок. Що він міг там робити? Це питання поки що залишалося загадкою, бо Олена не знала, як задати його своєму коханому.

У них поки що не було дітей, і навряд чи Михайло наважився купити їй іграшку. Олена давно вийшла з дитинства і такими речами не цікавилася. І це означало, що він когось таємно відвідував. Можливо, що іншу жінку, яка має дітей. Невже подруга права і Михайло зраджує? Подумавши про це, Олена струсила головою, намагаючись відігнати погані думки.

Вона вірила йому, бо дуже любила. І він завжди казав, що для нього не існує іншої жінки. А ось Олена, бачить скрізь зраду і, їй здається, що навіть кохана людина на неї здатна. А насправді він хороший сім’янин, і не думає про те, щоб гуляти на стороні.

Вранці вона провела його на роботу, а потім вирішила ввечері простежити, куди він піде. Зрозуміло, що це виходило за рамки довіри, але інакше Олена б і далі переживала через  сумніви та підозри. Ближче до обіду зателефонувала Вікторія:

-Ну, ти з ним поговорила? – Поцікавилася вона.

-Не зовсім, – невпевнено відповіла Олена. – Я тільки спитала, чому він такий похмурий і пригнічений.

-І що він на це сказав?

-Послався на роботу, мовляв, шеф завантажує, – процитувала Олена слова Михайла.

-Хто б сумнівався, що він саме так і відповість, – засміялася Вікторія. – А мені здається, що він просто приховує від тебе свою зраду.

-Досить про це, я йому вірю, – спробував утихомирити подругу Олена.

-Добре, не буду, – ображеним голосом промовила Вікторія. – Слухай, а що коли ти за ним простежиш?

-Ні, це виключено, – різко відповіла Олена.

-Як знаєш, я тільки запропонувала.

-Я вірю Михайлу крапка, – зупинила розмову Олена і відключила телефон.

В скронях пульсувало. Їй здалося, що подруга все знає. Адже вона саме сьогодні зібралася простежити за Михайлом, а Вікторія тут же зателефонувала і запропонувала подібний захід. Може, вона має дар ясновидіння? Олена захвилювалася, таке відчуття, ніби вона переживала, що її помітять за стеженням.

І звичайно, що це стало б для неї фіаско. Поміркувавши над наслідками, вона все одно не відмовилася від своїх планів. Олена чудово знала, де знаходився офіс компанії, де працював Михайло. Про всяк випадок, зателефонувавши йому і уточнивши, в скільки він прийде, вона переконалася, що ближче до вечері можна не чекати.

Після обіду вона викликала таксі та вирушила до торгового центру. Там вона мала час прогулятися торговим павільйоном. Офіс розташовувався якраз навпроти, і можна було без проблем собі спостерігати, хто звідти виходить. Годинник показував чотверту годину вечора. Михайло повинен був звільнитися о п’ятій, так що в запасі рівно 60 хвилин.

Пройшовшись уздовж торгових рядів, Олена несподівано натрапила на відділ дитячих іграшок. Відразу ж згадалися слова подруги, заплющивши очі, вона спробувала про них забути. Продавщиця подивилася на неї і схвильовано запитала:

-Вам зле?

-Ні, просто здивована такою різноманітністю іграшок, – викрутилася Олена. – У дитинстві мені їх не вистачало. Мама не могла дозволити, тата не було, ось зараз дивлюся і радію, що у дітей щасливе майбутнє.

-Повністю з вами згодна, – усміхнувшись, промовила продавчиня. – У моєму дитинстві і близько не було таких іграшок. Самі робили, батьки допомагали, от і все, що можна згадати.

-Так, дякую, може, я потім щось куплю, – кивнула головою Олена.

-Заходьте, я завжди тут, крім суботи та неділі, – проводила її поглядом продавщиця і уткнулася в телефон.

За розмовою Олена і не помітила, як минуло понад 40 хвилин. Залишалося ще трохи і можна було побачити Михайла. Нарешті, коли годинник показав шосту вечора, він вийшов із центрального входу. Олена спустилася вниз і пройшла за ним, намагаючись залишатися в тіні.

Михайло не поїхав у бік будинку, а пішки подолав відстань до невеликої крамниці. Там він покрутився біля відділу з кондитерськими виробами та купив торт. Олена подумала, що він вирішив влаштувати їм сьогодні ввечері чаювання. Самі собою зникли думки про якісь підозри. Але потім вони знову повернулися, коли Михайло підійшов до чотириповерхової старої будівлі.

Тут у нього точно не було ні знайомих, ні родичів. І Олена навіть уявити не могла, до кого він прийшов. Михайло натиснув на кнопку виклику домофона, сказав два слова і двері відчинилися. Постоявши без руху кілька секунд, він зайшов усередину. Олена не встигла добігти, щоби теж потрапити до під’їзду. Їй довелося чекати, коли коханий знову вийде, щоб поставити йому кілька запитань.

Михайла не було півгодини, за цей час Олена чого тільки не передумала у своїй голові. Але найбільшим здивуванням стало те, що він вийшов з під’їзду, штовхаючи перед собою колиску з дитиною. Не вірячи своїм очам, Олена заплакала, знову згадавши слова подруги. Зрада Михайла дедалі чіткіше почала вимальовуватися. І їй нічого іншого не залишалося, як видати себе та підійти.

Побачивши кохану, Михайло застиг:

-Що ти тут робиш?

-Проходила повз, – ображено відповіла Олена. – Як ти міг, я тебе любила?

-Я зараз все поясню, – сказав Михайло і взяв її за руку.

-Не треба мене чіпати, я так і знала, що в тебе є коханка, – почала говорити Олена.

З під’їзду вийшла жінка і, наблизившись до них, крізь сльози промовила:

-Вибачте Михайла, це я у всьому винна.

-Ну, нічого собі, тебе що, на старших жінок потягнуло? – Здивовано запитала Олена.

-Ви все не так зрозуміли, я бабуся дитини, – почала пояснювати жінка.

-Ось це вже цікаво, – насупивши брови, сказала Олена.

Але їй довелося замовкнути та сконцентрувати увагу, коли ця жінка почала далі розповідати. З’ясувалося, що її звали Ірина Семенівна, і вона справді була бабусею дитині. А ось матері малюка, Ганни, півроку тому не стало разом із чоловіком, коли вони поверталися додому. Михайло ж приходив до неї оскільки чоловік Ганни був друг дитинства.

-Вибачте, я не знала, – зам’ялася Олена. – Це добре, що Михайло вирішив вам допомагати. Але мені все одно незрозуміло, чому саме зараз?

-Дозвольте, я поясню, – сказав Михайло, і Ірина Семенівна кивнула головою.

Заспокоївшись трохи, Олена почала слухати, що він їй скаже. Михайло зізнався, що до неї мав стосунки з Ганною. Але потім вони розійшлися, бо запідозрили один одного у зраді. Більше року Михайла не було в місті, а коли повернувся, то дізнався, що Ганна тепер із його другом дитинства і в них дитина.

Запитати її про те, хто батько, Михайло не наважився, і лише незадовго до того, як Ганни не стало, вона сама зізналася, що це його дитина. А за кілька днів їх з чоловіком не стало, а він став сюди приходити, щоб допомагати Ірині Семенівні у вихованні власного сина. Олена була в здивована, дізнавшись, ким приходилася йому ця дитина.

І вона відразу вирішила забрати його до себе:

-Ми разом його виховуватимемо.

-Але ти ж, хотіла своїх дітей? – зі сльозами на очах спитав Михайло.

-Це і є наша дитина, я заміню йому маму, – обійнявши коханого, відповіла Олена.

Ірина Семенівна теж не стрималася та й заплакала. Так вони й стояли на подвір’ї біля колиски, і плакали. А невдовзі маленький Вітя переїхав до квартири Михайла та Олени. Новоспечені батьки оформили на нього необхідні документи. Трохи пізніше вони відвідали могилку Ганни та її чоловіка, і вшанували їхню пам’ять.

Доля розвернулася на 180 градусів, щоби подарувати їм щастя сімейного життя. Вони хотіли дітей і отримали маленького синочка. Ірина Семенівна подарувала їм дитячі речі, що залишилися від дочки. І почала допомагати, де треба посидіти з дитиною, а де й погуляти на свіжому повітрі. Олена ж радикально змінила своє ставлення до життя і рідше спілкується з подругою. Адже це через неї вона мало не розлучилася з коханим і мало не  позбавила себе можливості материнства.

КІНЕЦЬ.