Після закінчення навчання Олена була направлена на практику до дитячого будинку. В її обов’язки входила робота з маленькими дітьми, які тільки починали вивчати основи читання та математики. Олену жахала думка про те, що будь-хто з батьків може відмовитися від власних дітей.

Кожна розповідь про життя малечі, яку вона чула від досвідченої виховательки Марини Іванівни, глибоко вражала її. Олена дивувалася, як світ може бути таким жорстоким, особливо до невинних дітей.

Марина Іванівна була досвідченою нянею, яка знала кожну дитину в дитячому будинку. Вона добре знала історії тих, від кого відмовилися батьки в лікарнях, кого забрали органи опіки або кого привезли до дитячого будинку батьки, які не могли дозволити собі піклуватися про них.

Марина Іванівна провела все своє життя, піклуючись про дітей, і вона краще, ніж будь-який чиновник чи поважний педагог, розуміла їхні потреби. Вона любила їх понад усе на світі, можливо, через власну самотність, адже доля позбавила її можливості відчути радість материнства. Тому всю свою любов вона присвячувала чужим дітям, а вони, своєю чергою, ніби відповідали й ніколи не відходили від неї.

Саме Марина Іванівна розповіла Олені історію одного конкретного хлопчика. Тарас потрапив до дитячого будинку два роки тому, після того, як його батька засудили до майже п’ятнадцятирічного ув’язнення, а мати почала пити. До їхньої квартири приходили різні чоловіки, і врешті-решт сусіди сповістили владу, яка знайшла Тарасика на межі голодної смерті. Не маючи інших членів сім’ї, його відправили до дитячого будинку, щоб почати нове життя.

Тарас був звичайною дитиною, яка прагнула ігор, любові та ласки. Однак Марина Іванівна помітила, що він дивно ходить і скаржиться на біль у спині. Занепокоєна, вона повідомила про це вихователів і відправила хлопчика до лікарні на обстеження. Лікарі діагностували у нього проблеми з хребтом, які потенційно можуть призвести до інвалідності або паралічу.

Марина Іванівна сподівалася, що Тарасу одразу ж буде вжито необхідних заходів для допомоги, оскільки хвороба виліковна. На жаль, вона швидко зрозуміла, що ніхто не бажає збирати кошти для хлопчика. Марина Іванівна почала приділяти Тарасу більше уваги, годувати його смачними перекусами, ділитися з ним історіями та навіть пропонувати солодощі.

Слухаючи розповіді Марини Іванівни, Олена не могла втриматись від сліз. Наступного дня вона повернулася до дитячого будинку з планом, як врятувати Тарасика. Хоча вихователі та директор дитбудинку були вражені її пропозицією, вони врешті-решт погодилися і навіть запропонували допомогу.

Першим кроком Олени було відкриття благодійного рахунку на ім’я хлопчика, на який вона передала всю медичну документацію з дитячого будинку. Вже за тиждень перший етап плану було втілено в життя. Найцікавіше почалося незабаром, коли Олена та її колишні одногрупники розпочали інформаційну кампанію. Хтось ділився історією Тараса в інтернеті, хтось створював листівки, а дехто навіть ходив до владних кабінетів з проханням виділити кошти на лікування. Загалом, всі працювали не покладаючи рук.

За кілька місяців необхідна сума на лікування хлопчика була зібрана, а гроші продовжували надходити від небайдужих людей. Марина Іванівна була неймовірно рада такому швидкому і щедрому відгуку на чуже страждання.

Тараса оперативно госпіталізували й успішно пролікували. Олена та Марина Іванівна часто відвідували його, приносили іграшки та одяг, які передавали небайдужі люди, що не мали змоги допомагати фінансово. За кілька місяців хлопчик вже бігав разом з іншими дітьми. Решту коштів на рахунку Олена перерахувала іншій дитині з їхнього міста, яка потребувала лікування.

КІНЕЦЬ.