Нещодавно я опинилася у важкій ситуації: мій чоловік nомер, залишивши мене одну в похилому віці. У нас є два сини, обидва обзавелися вже власними сім’ями.

Коли ми були молодшими і здоровішими, разом з чоловіком забезпечили наших синів житлом — у них в обох є квартири. Ми з чоловіком прожили в селі все своє життя, і у нас був великий будинок, сад і маленька ферма — все, що мені було потрібно. Єдине, на що я сподівалася, так це на те, що мої діти не забудуть про мене і будуть час від часу відвідувати.

Одного разу мої сини підійшли до мене з серйозною розмовою. Вони запропонували мені продати будинок і розділити гроші між ними.

— І де я буду жити? — запитала я.

— Ти сама можеш вибирати, з ким жити, — відповів мій старший син.

— Ми не залишимо тебе на вулиці. Я відразу відмовилася продавати будинок, не пояснюючи ніяких причин. Вони образилися на мене, але я знала, що не можна nродавати свій будинок.

Хоча я хотіла б жити поруч зі своїми синами, але знала, що в довгостроковій перспективі це викличе nроблеми.

У них своє власне життя і думки, а моя присутність точно створила б багато проблем. Я не хочу бути тягарем для своїх дітей і залежати від них.

Коли я піду з життя, будинок так і так дістанеться їм. Я ясно дала зрозуміти в своєму заповіті, що вони обидва є спадкоємцями.

Я знаю випадки, коли діти брали своїх батьків жити лише для того, щоб врешті-решт відправити їх до будинку nрестарілих після численних сварок і розбіжностей.

Жити з літніми батьками важко, і мої сини цього поки не розуміють.