Галина прожила із чоловіком п’ятнадцять років. Все було добре. Звичайно, сварилися, як без цього, але мирились і жили далі. Всі вважали, що у них хороша та міцна родина.

Тільки одного разу чоловік загуляв… Дізналася Галина про це випадково. Стояла в магазині в черзі до каси і почула за спиною розмову двох жінок.

– І що цим чоловікам треба? Дружина красуня, розумниця, тільки картину з неї малювати, а він наліво ходить. Та не до когось там, а до Вірки–офіціантки! – сказала одна.

– Та ну! – недовірливо відповіла інша. – А як знаєш?

– А я живу з Віркою в одному під’їзді. Майже щоночі бачу, як він виходить від неї, – зітхнула перша жінка.

– Та тихо ти, почує ж… – зупинила її друга.

Далі Галина не слухала. Від сорому вона не знала, що робити. За спиною відчувалися чужі погляди. Вона залишила продукти на стрічці і вибігла з магазину.

Вдома вона металася по квартирі, не могла на місці всидіти. Притихла дочка робила уроки у своїй кімнаті. Галина інтуїтивно відчувала, як усі жінки, що її чоловік змінився.

Не хотіла вірити, відганяла від себе підозри та погані думки. Але, скільки мотузочці не виться, а кінець буде. Виявляється, всі знають, пліткують про них…

Дочка давно спати лягла, а Галина сиділа на кухні, не вмикаючи світла, і чекала на чоловіка. О пів на дванадцяту в замку повернувся ключ. Їй здалося, що вона чує не стукіт стрілок годинника на стіні, а звуки свого серця.

Коли чоловік обережно прокрадався повз кухню до кімнати, вона увімкнула бра над столом. Чоловік застиг від несподіванки, його погляд був розгублений.

– Ти чого не спиш? – запитав він.

– Тебе чекаю. Я все знаю. Сідай і розказуй, – Галина показала на стілець навпроти.

Чоловік слухняно сів, міцно взяв руки в замок. Обличчя побіліло, чоло змокріло.

– Ти мені зраджуєш. Я навіть знаю з ким, – спокійним голосом сказала Галина.

Вона все ще сподівалася, що це неправда. Але чоловік у всьому зізнався. Ні, він не пішов. І вона його не виставила. Напевно, переживаючи залишитися одній.

Вирішила спробувати жити із цим. І не змогла. З кожним днем ставало лише гірше. Галина забрала доньку та поїхала до іншого міста, до батьків…

…Галина була симпатична, чоловіки до неї залицялися, але вона боялася нових стосунків, не вірила нікому. Одна справа – рідний чоловік, з яким разом з’їли не один пуд солі, а інша справа – чужий мужик, зі своїм характером, досвідом колишніх стосунків, дітьми…

Дочка виросла, у неї почалося своє молоде бурхливе життя. А Галина так і залишалася сама. Якось до неї прийшла колишня шкільна подруга і покликала на день народження.

– Та мені й одягти нічого, – затялася Галина. – Давай я краще до тебе ввечері зайду, посидимо, побалакаємо, ігристого відкоркуємо…

– Жодних домашніх посиденьок! Який не який, а в мене ювілей. Я вже в кафе і столики замовила. Будуть тільки найближчі друзі. Маринка прийде. Пам’ятаєш її? Ти б бачила, як вона змінилася. Троє дітей, уявляєш? А Євгена пам’ятаєш? Втретє одружився. Це не рахуючи жінок, з якими він жив так.

Невже не хочеш побачити нікого? Дивись, ображусь, дорогу до тебе забуду, – не на жарт розсердилася Людмила. – А сукню ми тобі купимо. У ці вихідні підемо по магазинах. Жаль, мої тобі не підійдуть. І щоб зачіску зробила. Тобі личить, коли волосся високо підбираєш. Сережки дам до сукні, очі підфарбуємо. Ну? – Люда обійняла Галину, і та поступилася…

…У вихідний вони ходили по магазинах і вибрали їй чорну ефектну сукню. До неї підійшли перли і такі самі сережки. Галина давно пристосувалася сама робити собі зачіски. Людмила вміло підфарбувала їй обличчя. Коли Галина глянула у дзеркало, то не впізнала себе.

– Ти що? Я сама не схожа на себе. Та я нікуди не піду! – Галина вирушила у ванну.

Вчасно прийшла дочка, побачила маму і ахнула.

– Та тобі більше тридцяти не даси! Як тобі пасує!

– Надто яскраво, – поскаржилася Галина.

– Ні, саме те! Чому ти так не фарбувалася ніколи? Щоб тепер щодня така на роботу ходила, – сказала донька і не дала змити косметику.

На ювілеї Галина наслухалася стільки компліментів на свою адресу, скільки за все своє життя не чула. Один чоловік за сусіднім столиком захоплено поглядав на неї. Галина ніяково відводила очі.

Коли почалися танці, вона залишилася сидіти за столом.

– Дозвольте запросити вас? – почула вона, повернула голову і побачила поруч того самого чоловіка, що поглядав на неї.

Він трохи схилився над нею, чекаючи на відповідь. Галина підвелася і одразу опустилася на стілець.

– Ноги… Туфлі тиснуть, – сказала Галина.

– Це тому, що довго сиділи. Ходімо, ми повільно танцюватимемо. Побачите, стане легше.

Він узяв її за руку.

Чоловік спокійно і дбайливо кружляв її в танці. Від його дихання ворушилося волосся біля скроні. Як же ж давно вона не танцювала! Через тканину сукні відчувала тепло його рук, приємний запах чоловічого парфуму лоскотав ніздрі.

Музика стихла, а вони ще кілька секунд стояли посеред зали. Галина перша відсторонилася, зробила крок назад. Чоловік прибрав свої руки з її талії, і одразу стало холодно та самотньо.

Він провів її до столика і пішов. Тут же до Галини підсіла Людмила.

– Ось бачиш, а ти не хотіла йти. Ти знаєш хто це? Це ж Олег. Вдівець, між іншим. Бачила, якими очима він дивився на тебе.

– Не вигадуй. Навіщо я такому чоловікові? Йому модель молоденька потрібна, а не стара розлучена жінка.

– Не вигадуй ти. Подумаєш, сорок. Та ти фору будь–якій моделі даси, – палко переконувала вірна подруга.

– Це сьогодні, а потім я вмиюсь і він мене й не впізнає. Піду я. Ноги натерла туфлями.

– Давай попрошу когось відвезти тебе.

– Не треба, я таксі візьму, – Галина встала з–за столу і, незважаючи на вмовляння Людмили, вийшла із зали.

І біля виходу з кафе зустрілася з Олегом.

– Ви вже йдете? Я проведу вас, – сказав він беззаперечним тоном.

Їй і не хотілося сперечатися. Йти пішки до зупинки, чекати на маршрутку не було сил. Тому коли Олег підвів її до своєї машини, Галина без зайвих слів сіла на пасажирське сидіння.

– Можете зняти туфлі, – сказав він, здогадавшись, про що вона мріє.

Галина промовчала, і туфлі не знімала. Потім не взує.

– Звідки ви знаєте Людмилу? – запитала вона, коли вони від’їхали від кафе.

– Вона часто приходить сюди, замовляє корпоративи. Це моє кафе. А ви ким працюєте?

Галина зиркнула на Олега.

– Тепер поверніть у двір. Другий під’їзд. Тут зупиніть, – попросила вона і відкрила дверцята машини. – Велике спасибі.

Галина вийшла і швидко пішла до під’їзду, не озираючись.

Коли за нею зачинилися двері, вона видихнула.

– І чого бігла, ніби хтось гнався за мною? – розсміялася вона, зняла туфлі і почала підніматися на свій поверх.

Вдома вона зняла гарну сукню, прикраси, витягла шпильку з волосся і струснула головою. Востаннє подивилася на себе в дзеркало і пішла в душ.

Розчісуючи мокре волосся перед дзеркалом, вона вголос розчаровано сказала:

– Ну ось, принцеса знову стала Попелюшкою, – і зітхнула.

Наступного дня зателефонувала Людмила.

– До речі, мені дзвонив Олег і просив номер твого телефону, – заспівала подруга в слухавку.

– І ти дала? – злякалася Галина.

– Ні, тому й дзвоню.

– Ось і добре. Я сподобалася йому вчора, а сьогодні… Побачить мене без макіяжу і розчарується. Не треба мені переживань. Досить. Так і передай йому.

– Слухай, він нормальний мужик. Ти що, вирішила до старості сама жити?

– Просто не хочу нічого… – і Галина поклала слухавку.

Щоразу, бачачи на вулиці машину, схожу на автомобіль Олега, Галина здригалась. Але чи то Олег був надто зайнятою людиною, чи Людмила донесла до нього її побажання, але він не приїжджав.

І Галина заспокоїлася. Дні йшли днями. Тільки вона весь час згадувала запах його парфумів і тепло рук на своїй спині…

…Якось у маршрутці поряд з нею сів чоловік. Галина вловила знайомий запах.

– Вибачте, а якими парфумами ви користуєтесь? – запитала вона його.

– А я навіть і не знаю. Складна назва. Дружина подарувала. А що? Неприємно пахне?

– Ні, що ви, навпаки. Чоловікові хотіла подарувати, – зніяковіла Галина, встала і пішла до виходу.

…Наближався день народження дочки. Галина у був вихідний і вона пішла по продукти. Набрала багато стільки всього. Всю дорогу вона сварилась на себе за жадібність – треба було за два рази купити або дочку з собою взяти.

Вона підійшла до дерева, поставила пакети на землю і полегшено випросталась. Один пакет раптом похилився, яблука висипалися і покотилися похилим тротуаром до дороги.

Галина кинулася збирати все, та хіба їх наздоженеш. Вона стояла і розгублено дивилася, як машин їдуть по яблуках. Раптом біля тротуару зупинилася машина, з неї вийшов чоловік і почав збирати вцілілі яблука. Він підійшов, і вона оторопіла від побаченого… Олег!

– Ось візьміть. Пакет порвався? – запитав він.

Він не впізнав її, але Галина про всяк випадок опустила голову нижче, ховаючи обличчя. Вона забарилася, не знаючи, як узяти яблука з його рук, щоб вони знову не покотилися під колеса машин.

– Давайте я сам, – Олег підійшов до дерева і поклав у пакет яблука. – Це все ваші пакети? Давайте я підвезу вас додому. Пакети важкі, ручки можуть порватися.

– Не встигла вона заперечити, як Олег легко підняв пакети і поніс до машини.

Галині нічого не залишалося, як сісти на заднє сидіння, щоб тримати їх.

– До свята готуєтеся? – він упіймав її погляд у дзеркало заднього вигляду, і Галина одразу опустила голову.

– День народження доньки. Ось тут поверніть…

Коли вона вийшла з машини, Олег зголосився донести пакети до квартири.

– Не треба, я сама, – різко сказала Галина, відвертаючись.

– У цьому під’їзді живе така яскрава та гарна жінка, Галино. Ви не знаєте, у якій квартирі? – Олег уважно дивився на Галину.

– У нас їх кілька. Від тридцяти до вісімдесяти років. Вам яку? – запитала вона, взяла сумки і пішла до під’їзду.

Вдома вона поставила пакети на підлогу і подивилася на себе в дзеркало. Один пакет одразу похилився на бік, і яблука покотилися по підлозі.

– Ну й вигляд у мене. Ну, що за день такий?! – обурилася Галина і почала збирати яблука.

З того часу вона почала все–таки підфарбовувати брови та вії. Як у всіх світловолосих, вони також були світлі. Дочка помітила, похвалила.

– Давно пора. І для кого ти стараєшся?

– Для себе, – відповіла Галина, а сама подумала, що надто часто почала зустрічати цього Олега.

Краще б зустрівся він їй двадцять років тому.

У суботу вони із дочкою накрили святковий стіл. У духовці готувалося м’ясо, на балконі остигав компот, коли у двері подзвонив перший гість.

Галина подивилася на годинник.

– І хто це такий нетерплячий? Ще цілу годину до призначеного часу, – вголос сказала вона і пішла відчиняти.

Галина відкрила двері й оторопіла від несподіванки!

На порозі стояв Олег з букетом троянд.

– Ви? – ахнула Галина.

– Привіт. Я зрозумів, що це ви були з яблуками. Аж надто старанно ховали від мене обличчя. Зізнаюся, не впізнав вас.

– Ви помилилися, я не та Галина… – почала вона, почервонівши.

– Та сама. Інша мені не потрібна. Каюся, Людмилі зателефонував, і вона підтвердила. Так ви ще краще виглядаєте. Впустите?

– Мамо, хто прийшов? – гукнула з кімнати дочка.

– Це до мене, – відповіла Галина. – У доньки день народження, друзів чекає…

Коли зібралася молодь, Олег повів Галину на вулицю.

– Не будемо їм заважати.

Вони гуляли містом, потім пили каву у його кафе.

Іноді він запрошував її в кіно чи театр. Не квапив, не напрошувався у гості і не кликав до себе. За це Галина була йому вдячна. Новий рік вони зустріли разом, але у себе ночувати вона його не лишила.

– Ну ти і недолуга, – сказала якось Людмила. – Такий чоловік залицяється, а вона носа верне.

– Та не можу я так одразу. Тяжко почати знову вірити після зради.

– Та розслабся ти. Нехай коротке щастя, але воно буде. Втратиш мужика, шкодуватимеш.

Настала весна, на деревах з’явилися ніжні листочки, природа прокидалася і розцвітала. На травневі свята Олег запросив Галину на дачу.

– Хочу продати її. Часу немає. Жіночих рук там не вистачає. З’їздимо, перевіримо, чи все гаразд, – сказав Олег.

Галина погодилась. А коли вони під’їхали до будинку, схожого на казковий, то вона залюбувалася.

– Не шкода продавати таку красу? – здивувалася Галина.

– Не продам, якщо погодишся хазяйкою в ньому стати. Ми тут нічого не садили. Дружина квіти розводила і зелень до столу. Відпочивати приїжджали, шашлики смажили, друзів запрошували. А одному мені не треба це все.

Галина подивилася на гарний профіль Ольга. У доньки своє життя, можливо, заміж скоро вийде. А він терпляче чекав на неї, не поспішав. Ні разу не дав засумніватись у ньому. Права Людмила – хай коротким буде щастя, але буде. Може, все й вийде? І Галина погодилась.

Кохання воно різне, у кожному віці своє. Якщо в молоді роки воно пристрасне, і, здається, житиме вічно, то з віком стає спокійним та рівним. І кожну його мить переживаєш, як останню.

Вночі Галина поклала голову на плече Олегу і відчула спокій та радість.

Мабуть, такі хвилини й називають щастям…

КІНЕЦЬ.