«Здрастуйте, Іване. Я сусідка Валентини. Сталася біда: Валі сьогодні не стало, її син залишився сам. Знаю, що ви ніколи не бачили вашого сина Василька. Він чудовий хлопчик, йому вже шість років. Василь дуже схожий на вас просто копія.

Розумію, що у вас, мабуть, є сім’я, але якщо вам небайдужа доля рідного сина, прошу, заберіть його. Вася поживе в мене якийсь час, але я не зможу залишити його, у мене троє своїх дітей та чоловік. Мені доведеться віддати Василька до дитбудинку.

Про ваше рішення повідомте, якнайшвидше».

Руки Тамари тремтіли, на душі було дуже хвилююче. Випустивши листа, вона безсило опустилася на підлогу.

– Ось, значить, як, Іване… Я ж тобі все життя вірна і в твоїй вірності ніколи не сумнівалася. А ти, он, дитину на стороні завів… Ох, та що ж це робиться? – Заголосила жінка. – Краще б я ні про що не знала…

Тамара та Іван прожили у шлюбі шістнадцять років. Щасливо жили, в коханні та повазі один до одного, тільки ось біда – дітлахів у них не було. Іван ще сподівався на диво, а Тамара, як тридцять п’ять їй виповнилося, всяку надію втратила.

Тамара не відразу вдалося взяти себе в руки, нарешті, вона справилася з хвилюванням. Піднявши з підлоги листа з конвертом, вона впевненою рукою кинула його у піч. Нехай все залишається, як є, не стане вона нічого говорити чоловікові.

Увечері Тамара приготувала улюблену страву чоловіка, привітно зустріла його з роботи, намагаючись посміхатися. Поводилася так, ніби нічого не сталося, але Іван помітив недобре.

– Тамаро, щось сталося?

– Га? Ні ні. Втомилася я сьогодні просто, на роботі забігалася.

– Задумлива ти якась… невже від втоми?

– Іване… Лист я сьогодні прочитала. Я тебе вітаю! Ти хоч сам знав, що маєш сина?

– Що?

– Сина Василька, шість років йому. А мати – Валентина.

– Нічого не розумію. Де цей лист?

– Я його в піч кинула. Не хотіла тобі нічого казати…

– Тамаро, люба, повір, не знаю я ніякої Валентини. Звідки цей лист надійшов?

– З Славути.

– Це де таке? Та я жодного разу там не був.

– Ну, тобі не треба було туди їздити. Валентину цю могло в наші краї якимось вітром занести.

– Та не знаю я, не знаю.

Тамара починала вірити своєму чоловікові, вона дуже добре його знала. Обманювати Іван не вмів. Якщо намагався обманути, то говорив невпевнено, дивлячись убік. Зараз цього не було.

– У листі було написано, що не стало Валентини, хлопчисько залишився сам.

– Ну, не мій він, Тамаро, не мій, – твердив Іван.

– Гаразд, завтра зранку відправлю відповідь. Потрібно адресу записати, поки не забула…

Тамара лягла спати. Але сон не йшов, вона думала про хлопчика, який лишився сам.

– Іван, ти спиш? – пошепки спитала вона. Відповіді не було.

Тамара спала погано, їй снився незнайомий хлопчик, який тягнув до неї руки і кликав: «Мамо, мамо!»

Прокинулася Тамара ні світло, ні зоря, довго стояла біля вікна, вдивляючись у безмежну далечінь полів.

– Іване, Іване, – кинулася вона до чоловіка, щойно той прокинувся. – Будь ласка, давай заберемо того хлопчика.

– Якого хлопчика? – бурчав спросоння чоловік.

– Василька, який без мами залишився. У нас же дітлахів немає… Лист цей – як знак згори.

– Тамаро, я ж казав тобі, що не мій це син.

– Я вірю тобі, вірю. Тільки це не має значення. Давай заберемо!

Іван глянув на годинник.

– Тамаро, давай увечері поговоримо. Мені на роботу час збиратися, та й тобі теж.

– Мені терміново лист сусідці треба відправити, інакше вона віддасть хлопчика. Іване, ну ти ж завжди мріяв про сина… Нехай чужий. Приймемо, виростимо, виховаємо, як свого рідного.

– Бачу, ти вже все вирішила … – Іван уважно дивився на дружину.

– Я майже всю ніч не спала.

– Пиши, що приїдемо. Далеко тільки їхати, це ж кілометрів триста.

Рано вранці в суботу Іван і Тамара вирушили в дорогу, не без зусиль знайшли потрібну адресу серед вузьких закутків.

– Ой, добре, що ви приїхали! – зустрічала їх сусідка Валентини. – Проходьте, Василько у мене. Я йому вже сказала, що за ним тато приїде і нова мама… А ви той самий Іван? Щось ви не дуже схожі на людину з фотографії.

– З якої фотографії?

– Ну, як з якою? З тієї, де ви Валентині свою зворотну адресу написали.

Сусідка взяла зі столу товстий зошит, перегорнула кілька сторінок і простягла фотографію. Тамара взяла її та на звороті прочитала свою адресу. І Тамара згадала…

Років вісім тому вони збиралися з чоловіком відпочити на півдні – це була перша подорож для них обох, ні Тамара, ні Іван ніколи не бачили море. Все було готове до від’їзду, але у Івана стався аврал на роботі, план не виконано, і його не відпустили.

– Я сама не поїду, – сказала Тамара.

– Їдь, Тамаро. Ти ж так мріяла побачити море. Такого шансу може більше не мати. Коли ми ще виберемося?

Тамара поїхала. На півдні вона познайомилася з дівчиною на ім’я Валентина, яка теж відпочивала сама. Валя була незаміжня, розповіла, що є у неї кохана людина, але у відносинах з нею все складно. Звали його, як і чоловіка Тамари – Іван.

Коли Тамара та Валя прощалися, вирішили обмінятися адресами. У Валі нічого не знайшлося, окрім фотографії свого коханого – Івана, її вона завжди носила із собою. На цій фотографії Тамара власноруч і написала свою адресу. Але, роз’їхавшись по домівках, переписуватись Тамара з Валею не стали, життя закрутило… Ось, як адреса Тамари та Івана виявилася відома сусідці Валі.

Тамарі та Іванові знадобилося чимало сил і часу, щоб усиновити Василька. Хлопчик швидко до них звик, як виявилося, рідна мати не дуже балувала його увагою.

Нарешті документи були готові, хлопчика можна було забирати додому. Пішла за ним Тамара одна, Івана знову не відпустили на роботі.

– Іване, у мене для тебе чудова новина, – сказала якось Тамара, коли Василько, вдосталь награвся з батьком, поклали спати.

– Говори, Тамаро, не тягни, якщо чудова…

– Я сама повірити не можу, це напевно нам нагорода за те, що ми прийняли Василька. Іване, я вагітна!

– Син!

– А мені чомусь мені здається, що у Василька буде сестричка…

КІНЕЦЬ.