Ірина чекала автобус і поглядала на небо. Там повільно насувалася темна хмара, вже вдалині виблискувало і глухо гуркотів грім.

– Ну де цей автобус, встигне чи не встигне до дощу?! – думала вона. – Так не хочеться потрапити під дощ, і як на зло парасольку вранці не взяла!

Автобуса все не було, а дощ великими краплями заторохтів по дахах і асфальту, а потім пустився сильніше.

На зупинці зібралися люди, а Ірина стояла під старим кленом.

Спочатку листя прикривало Ірину, але потім уже й тут дістав її дощ.

В цей час хтось підставив їй парасольку!

Артем підійшов до зупинки, коли дощ уже йшов, він був під парасолькою.

Йому дощ не страшний, та й зараз має підійти автобус. Буває таке – машину віддав у ремонт, доводиться їздити автобусом, а тут ще ця гроза…

Раптом він побачив під деревом Ірину, на яку капали краплі з дерева, підійшов і підставив парасольку. Вони вдвох опинилися під нею вдвох.

Ірина повернула голову і побачила карі очі, веселі та пустотливі.

– Дякую. А я думала, що зовсім змокну. Он який ллє дощ! Зовсім не вчасно ця гроза…

– Це точно, не вчасно…

Між ними водночас пробігла іскра. І Артем сказав:

– А втім, чому не вчасно? Якраз до речі! Ну якщо вже немає автобуса, ходімо он у те кафе, якщо ви не поспішаєте? Мене Артем звуть, а вас?

– А я – Ірина, – сказала вона.

Він підтримав її за руку, щоб вона не вискочила під дощ…

Просидівши в кафе до темряви, вони вийшли на зупинку.

Дощ давно скінчився. Артем провів Ірину, вони обмінялися номерами телефонів.

Він пішов, а Ірина неквапливо піднімалася до себе в квартиру.

– Буває ж таке, – думала жінка. – Мені дуже сподобався цей Артем, причому сподобався з першого погляду. А ще він дбайливий. Ну подивимося, як далі розвиватимуться події. У нього в особистому житті проблема ця. Розповів мені прямо все й одразу…

Артем саме розлучався із дружиною. Це в нього другий шлюб і синові всього два рочки.

З першою дружиною дітей не було та й прожили вони зовсім нічого, близько року.

А з Катею він живе трохи більше чотирьох років. Йому тридцять вісім, а вона на десять років молодша.

Коли вони побралися з Катею, було все добре, але після народження сина, в неї ніби щось перемкнулось всередині.

Все їй не так, весь час чимось незадоволена…

…Ірина з Артемом почали зустрічатися, а потім він таки закінчив із розлученням.

Невдовзі вони вирішили жити разом, поки не оформляючи стосунків.

Все було добре, але його колишня дружина постійно привозила до них дитину!

У неї щоразу були якісь справи. Миколка був неспокійною дитиною, скрізь ліз, а якщо йому не давали, те що він хотів, то влаштовував таке, що одразу добивався свого.

В Ірини дітей не було. Їй тридцять, але заміжня жінка ще не була. Микола дратував її своїми капризами, плачем і галасом.

– Артеме, чому твоя колишня постійно приводить до нас Миколку? – якось не витримала вона.

– Ну–у, це ж мій син, Ірино! – здивувався чоловік.

– Ну і що тепер, він має жити з нами?

– Ну, якщо треба буде, то житиме з нами.

– Ні, я не збираюся виховувати твою дитину!

– Ірино, ну ти ж кажеш, що мене любиш, значить повинна і мого сина любити теж. Це ти так кажеш, бо не маєш своєї дитини.

– Навряд чи я зможу полюбити Миколку, не виховуватиму його. Ти не думаєш, що Катя просто хоче знову повернути тебе? Тому і сина відправляє сюди. Вона так може його й назовсім до нас відправити…

– Ну, я не думаю! Вона мати, і навряд чи залишить надовго сина.

…А десь через тиждень сталося несподіване.

Ірина прийшла з роботи пізно. Вона підійшла до дверей своєї квартири і застигла від здивування.

Двері були привідкриті, а в квартирі хтось говорив. Ірина взялася за ручку дверей, як раптом з квартири вискочила Катя.

– Це що таке було? – запитала Ірина Артема.

– Та ось приходила Катя, – махнув той рукою. – Сказала, що їй треба поїхати дні на три і привезла нам Миколку.

Але Катя не з’явилася ані через три дні, ані через тиждень!

Артем шукав, обдзвонював знайомих, до колишньої тещі їздив. Але ніхто не знав, де його колишня дружина.

Ірина почала звикати до Миколки, а він до неї. Але тут раптом Катя таки повернулася.

З Артемом вони розмовляли в коридорі. Було вже пізно, Миколка спав.

Ірина прислухалась до розмови й застигла від почутого.

– Я приїхала по тебе і по сина! – казала Катя. – Мені недобре одній! Тож збирайся, забирай сина і поїхали додому.

– По–перше, дитина вже спить, а по–друге, я з тобою не поїду. Чому ти прийшла сюди і качаєш свої права? Ми з тобою розлучилися, тож живи, як хочеш. Іди додому…

– Тоді я забираю сина і більше ти його не побачиш! – вигукнула Катя.

Ірина вслухалася в цю суперечку. Вона ж ніби вже й звикла до Миколки. Артема вона любить. А тут раптом з’явилася ця Катя…

– Втручатися не буду, нехай Артем сам розбирається зі своєю колишньою, – вирішила вона. – Має таке нахабство! Ну, як хоче забрати сина, то нехай забирає. Все таки вона мати. Мені теж чужа дитина особливо й не потрібна. Навіщо всі ці проблеми?

Звичайно, Ірина розуміла, що Миколка для Артема рідний син.

Вона бачила, як він любить його. Артем уже сподівався, що Катя не повернеться. Він уже планував, що скоро вони одружаться, народять ще спільну дитину і спокійно собі житимуть…

– Якщо не віддаси зараз сина я вам влаштую! Або ти повертаєшся з сином додому, або пошкодуєш! – кричала Катя.

Але Артем просто виставив її за двері.

Вони довго не спали…

– Артеме, тобі треба щось вирішувати, – сказала Ірина. – Вона мати і закон на її стороні. Наживеш собі проблем.

– І що тепер віддати їй Миколку? Вона знову потім його привезе. Він же ж не іграшка.

– Доведеться тобі повертатись до неї, якщо не можеш без сина… Я ж тобі тоді ще казала, що вона хоче тебе повернути!

– Але я не хочу жити з нею! Їй та син не потрібен. Просто вона працювати не хоче. Їй зручно сидіти із сином удома, а я щоб їх забезпечував.

Артем звернувся до юриста. Він хотів забрати сина собі, хоча це й було дуже складно.

Весь цей час Катя приходила і сварилася. Вже й Ірина того всього не витримала і переїхала жити до себе.

Так би й тягнулася ця справа, але Катя одного разу дуже сильно посварилася зі своєю сусідкою… Що там вже було, Артем не знав, але сусідка злягла через Катю.

Справу з дитиною було вирішена на користь Артема.

– Ірино, у мене все вийшло! Моя колишня сама винна, сама себе підставила! – сказав Артем Ірині.

– І що тепер?

– Як що? Тепер ти переїжджаєш до мене, і все буде добре!

– Не знаю, Артеме… У тебе все так просто. А раптом вона знову зʼявиться, і я ходитиму туди–сюди?

– Ірино, ти не уявляєш, як я скучив! Зараз ми з Миколкою приїдемо по тебе. Збирайся!

Ірина присіла на диван і задумалась. Звісно вона любила Артема, але якось їхнє сімейне життя починається неправильно…

Їй не хочеться ніяких сварок із Катею. Вона зовсім інша – спокійна, доброзичлива, має зовсім інші сімейні цінності.

Ірина встала з дивана, зайшла на кухню і побачивши на столі баночку з маринованими огірками, раптом почала їх наминати за обидві щоки. Так, ніби нічого смачнішого в житті й не їла…

– Ой що це зі мною? – подумала вона. – І зранку недобре було. Зараз мамі подзвоню, запитаю.

Мама, вислухавши по телефону Ірину, сказала:

– Доню, завтра ж іди в лікарню! Я думаю, що ти вагітна…

– Ти що мамо? Ти це серйозно? У мене вже все пройшло, не нудить. Але я теж задумалася, а раптом?

– Ну, а я про що?! Тож вітаю, доню і тебе, і мене. Я, можливо, скоро стану бабусею!

У цей час пролунав дзвінок у двері.

– Мамо, бувай, у двері дзвонять.

Ірина відкрила. На порозі стояв Артем і тримав за руку Миколку. Той побачивши Ірину, кинувся до неї і обійнявши її за коліна, сказав:

– Мамо, мамо!

Ірина взяла на руки Миколку і пригорнула до себе. А він міцно обійняв її…

– Синочку! Як же ж я скучила за тобою! І зовсім ти не чужий мені, а мій найрідніший!

Артем зі сльозами на очах дивився на цю картину.

Потім усі разом зібралися і поїхали додому, влаштували святкову вечерю, за якою Ірина сказала:

– Артеме, мені здається, у нас скоро буде поповнення в сім’ї…

– Що–о?! Як ти сказала?! Чому здається?!

– Завтра їдемо в поліклініку і все дізнаємось.

– Ну все! А ще завтра ми їдемо подавати заяву в ЗАГС! Настав час оформити наші стосунки!

Артем чекав Ірину в машині біля лікарні, а на задньому сидінні в дитячому кріслі сопів Миколка. Йому здавалося, що минула ціла вічність, коли нарешті в дверях з’явилася Ірина.

Він уже з її щасливого вигляду зрозумів, що все добре.

– Ну що татусю, подужаєш двох діточок? Вітаю, у нас буде донька, або син! Поставили мене на облік.

– А я хотів би доньку, таку ж блакитнооку і ніжну, як ти. Син у нас уже є. А ти сама кого хочеш?

– А мені все одно, це ж наша донечка, чи синочок.

Через деякий час Артем із Миколкою зустрічали з пологового дівчаток – щасливу Ірину з маленькою донькою на руках.

Артем дбайливо взяв пакунок із величезним рожевим бантиком.

– Ну що Миколо, зустрічай свою сестричку Маринку! – сказав він до сина.

А поряд стояли задоволені бабусі й дідусі, дивлячись на своїх дітей та онуків…

КІНЕЦЬ.