Моя історія може й банальна, але для мене дуже драматична. Я у шлюбі 14 років, є двоє дітей, рівень життя середній. Із чоловіком познайомилася в інституті. Почали зустрічатися, вирішили одружитися. Чи було кохання? Мама казала: «головне, щоб людина була хороша».

Він і справді як людина дуже хороша, добра і чуйна, господарська. Жили із батьками перші 3 роки. Я відвойовувала у мами, бо він її єдиний син, і вона дуже любить його. Потім у квартиру повернувся його батько пияка і почалися проблеми. Загалом у цьому пеклі жили 10 довгих років. За цей час з’явились діти, і одного прекрасного дня я сказала, що йду з цього пекла!

Зняла за 5 хвилин квартиру, і ми всі переїхали, залишивши цей жах позаду. Для мене чоловік був слабким і мене це дуже злило. Будь-яка, незручна ситуація, а він усе скидав на мене, бо він страшенно боїться, що ж скажуть люди. Я ніколи не відчувала себе у безпеці. Я навіть виходила з декрету раніше, щоби заробляти гроші. Постійний страх бідності був. Я не вірила у чоловіка.

Потім ще такий чинник зіграла роль: наші темпераменти в ліжку зовсім не збігаються. Йому досить раз і на тиждень, а мені потрібно було щодня. І одного разу мені стало все одно. На вигляд у нас нормальна родина, красива картинка. На вигляд тільки.

Потім переїхали до своєї квартири і все начебто добре. Почала проростати моя жіноча суть. Я хочу ласки, хочу тепла. Хочу кохання та ніжності. Хочу бути бажаною для свого чоловіка. Почала заводити про це розмови, запитавши: «Чи все тебе влаштовує у сімейному житті чи ні?». Його все влаштовувало, а мене ні. І я неодноразово про це говорила, але все було, так і залишалося.

Я жила як ломовий кінь. Я тягла на собі дітей, побут, будувала бізнес. А дівчина хотіла бути потрібна. Одного з літніх вечорів познайомилася з хлопцем. Почалося листування. Він мені почав там співати дифірамби, мовляв, вродлива, бажана.

Я йому написала – “дякую і допобачення”. Але ніякого прощання не було. Закрутився бурхливий роман і я зрадила чоловіка. Він дав мені емоційно все, чого не вистачало. Чоловік дізнався про все і пішов з дому. Рішення між собою ми не прийняли (і поговорити до ладу не можемо).

Перед ним я дуже винна і дуже каюся, що так вчинила по відношенню до нього. Зрадила його. Але в мене виникає питання інше, перед самою собою. Чи не зійшло насіння моєї власної зради? Нині у підвішеному стані. Чоловік можливо і пробачить, але як на мене це неможливо зробити. І яке буде подальше життя лише Богові відомо.

Спробувати все склеїти заради дітей, жити за його принципами, терпіти та змиритися? Мої страхи схиляють мене до цього. А раптом спробувати треба, хоча сама не вірю в це. Другий варіант — почати нове життя і жити в ньому щасливо зі своїми, як мені здається, не такими вже великими запитами. Той чоловік нікуди не подівся. Підтримує та допомагає. Тільки я його відштовхую, бо сама не розумію, що мені робити?

КІНЕЦЬ.