Світлана, висока сіроока жінка сорока двох років проживала в мальовничому селі на березі красивої річки.

По сусідству щоліта жив Андрій Максимович, викладач, найрозумніший, трохи дивакуватий мандрівник, який читав незрозумілі книги і сам писав наукові праці, уривками з яких іноді ділився зі Світланою.

Вони сиділи в альтанці, оповитій плющем. Чувся аромат свіжозавареного чаю на травах, і лилася його мова.

Світлана дивилася на його профіль і не могла відвести очей від прямого носа, високого чола і чисто поголених щік.

Вона була закохана в сусіда, про що Андрій Максимович не здогадувався. Коли він закінчував черговий розділ, вона казала зітхаючи:

– Як багато ви знаєте, як багато бачили…

– Так, – відповів він. – Бачив багато. А ось в голові одні нісенітниці, яких я ніяк не можу позбутися. Вони заважають зосередитись на головному…

З цих слів Світлана робила висновок, що він має на увазі своє особисте життя.

Він був самотній, точніше давно розлучений. І вона мріяла про те, що він нарешті розгляне в ній, місцевій бухгалтерці і цілком собі симпатичній жінці, свою долю.

Але поки що цього не траплялося. Незважаючи на те, що Світлана заходила до нього іноді вечорами у своїй шовковій кольоровій сукні під приводом взяти щось почитати.

Він садив її в крісло, а сам довго розглядав стелаж із книгами, підбираючи для неї чергову цікаву розповідь.

Але цих натяків Андрій Максимович не помічав і завжди дивувався, чому сусідка йшла від нього без слів подяки за чергову книгу і ніби навіть ображено ступала за поріг, ніби він їй щось винен і не віддає.

Іноді він виїжджав у місто у своїх невідкладних справах і пропадав там тиждень, а то й два. Але з якою радістю завжди повертався! Вікна його будинку нетерпляче відчинялися, виплескуючи назовні мереживні фіранки та веселу музику, що лилася зі старого радіоприймача.

Увечері в альтанці за чаєм він говорив захоплено:

– Світлано, ви не уявляєте, схоже, я на порозі чергового відкриття!

А цього разу додав із не меншим захопленням:

– І в мене з’явилася тямуща помічниця, аспірантка Галинка. Розумниця ще та!

І ця Галинка почала приїжджати до нього щосуботи!

Була вона високою білявкою, в якомусь мішкуватому вбранні, з пучком волосся на голові, причому недбалим, і у великих сонячних окулярах.

Приїжджала на машині, не бозна–який, але на власній і сама за кермом.

– Я приїхала, Андрію Максимовичу! – лунав її дзвінкий голос прямо з вулиці, а Світлана аж застигала.

До появи цієї аспірантки вона все ж таки сподівалася на те, що чоловік зверне на неї увагу не як на сусідку, а як на жінку, яка вже точно могла б окрасити його самотнє життя своєю турботою і навіть любов’ю.

Але тепер ці мрії навряд чи здійсняться. З якою гідністю та прихованою радістю він відповідав на її приїзд:

– Так, так! Я чекаю, Галочко, заходьте.

І вона зникала за його порогом, а Світлана починала плакати від заздрощів. Вона уявляла її там, серед його книг, якихось експонатів, фотографій, і їй ставало тривожно та неприємно.

Через три–чотири години вони разом виходили на ґанок, потягуючись. Він гукав Світлану, яка поралася на грядці і пропонував:

– А чи не попити нам усім разом вашого чудового чаю на травах, люба Світлано Іванівно?

Вона, переборюючи сум’яття, приносила чай на великій старій таці і сідала навпроти Галинки, яка хвалила аромат і смак напою, і розповідала про свої подальші плани.

Андрій Максимович слухав мовчки і не дивився ні на Галинку, ні на Світлану. Був задумливий і відчужений.

І ось однієї із субот аспірантка так і не пішла… Рано–вранці, коли Світлана вже була у дворі і наводила лад, вона вийшла на ґанок у його довгій сорочці, боса, з чашкою чаю, чи кавою в руках.

Світлана оторопіла від побаченого.

– Добрий ранок! Як же ж добре у вас у селі, – голосно привітала вона сусідку.

– Ще б пак! – буркнула Світлана у відповідь, зиркнула на неї недобрим поглядом і зникла в хаті, давши сльозам волю.

Всі. Її мрії зникли. Андрій Максимович так і не помітив її симпатії і завів собі коханку, молодшу і розумнішу. І це було дуже прикро і неприємно.

Приблизно так, як тоді, коли не стало її чоловіка, гульвіси Степана. Він пішов від неї назавжди, так і не зробивши щасливою.

Але роман цієї пари процвітав недовго під загальне бурхливе обговорення сільських жителів.

Приблизно на початку вересня Галинка зникла. Виїхала до міста своїм авто і більше не повернулася. А Андрій Максимович зліг. Він засумував, змарнів, перестав голитися…

Іноді виходив з дому прохолодними вечорами і довго сидів у альтанці, про щось розмірковуючи. Якось Світлана присіла поруч і запитала:

– Що, погано вам? Може, чаю?

– Знаєте, Світлано, – відповів він. – Ніколи не закохуйтеся, коли вам буде за п’ятдесят…

Вона подивилася на нього, легко одягненого для осіннього вечора і спитала:

– Ви занедужаєте. Хочете, светр принесу?

– Не треба, люба. Піду ляжу, — відповів він і якоюсь похмурою ходою пішов до хати.

Вранці вона зварила рисову кашку на молоці, спекла булочки і вирушила до нього. Двері були не зачинені. Сусід лежав на ліжку просто в одязі, з заплющеними очима, жалюгідний і самотній.

Скрізь було запорошено, неохайно. Вона поставила сніданок на стіл, взяла ганчірку і почала витирати неприємний пил, якого сама не виносила.

– Обережно з моїми речами, – почула вона його голос, а потім покликала на сніданок.

Він слухняно підвівся, від душі поїв, подякував і сказав:

– Я їду завтра. Дякую за турботу, але в цьому селі мені більше робити нічого. Та й ви їхали б звідси. Моя вам порада. Самотність поганий супутник у житті.

– А коли повернетесь? – запитала вона тремтячим голосом. – Наступного літа?

Він промовчав.

– А приїжджайте взимку! У нас тут краса, – сказала вона.

– Взимку я буду в Італії. Хотів поїхати з Галиною, але тепер доведеться одному.

І незабаром він справді поїхав, забравши з собою купу книжок та валізу з речами.

Світлани ходила похмура від туги. Вона зрозуміла, що втратила його назавжди. Загадкова Італія, наукова робота, ні, вона не для нього зі своїм господарством та сільським способом життя.

Забувався сусід довго. Але дощової та холодної осені до Світлани став заходити місцевий тесляр Федір. Заходив, заходив, та й у коханні зізнався.

– Ти ось мене не помічала, а я завжди мамі казав, що ти хороша жінка. Тільки надто вже за сусідом бігаєш. А він поїхав. Може, зійдемося?

Світлана відповідь дала не одразу. Федору теж за сорок, а одружений ніколи не був. Чому цікаво? Є над чим подумати. І незаміжні панночки у них на селі є.

Але, як виявилось, йому завжди одна Світлана і подобалась. Тільки підступитись боявся. Вона он яка красуня, а він простий мужик, роботяга, боявся, що відмовить вона йому.

І Світлана погодилась. А чого тягти? Чоловік у будинку працюючий, не гульбанить. Ще й дитинку не пізно завести. Одружилися вони на початку грудня. А ближче до Нового року хтось постукав у двері. Відкриває Світлана, а на порозі Андрій Максимович власною персоною!

– Ось, приїхав я, Світланко. Приймете сусіда?

Ззаду підійшов Федір і сказав:

– Чому ж не прийняти? Ми із дружиною гостям завжди раді.

Усі втрьох сиділи за столом, Андрій розповідав про Італію та її красу, Федір слухав із усмішкою, а Світлана затужила. Поспішила вона, не дочекалася свого щастя…

Після вечері вийшла вона на поріг провести гостя.

– Будинок протопити треба, змерзнете вночі, – сказала вона.

– Нічого, хазяйко, не турбуйтеся. Ви хоч щасливі?

– З вами була б щасливішою. Тільки ви в Італію, а я заміж. Розійшлися наші доріжки.

– Нічого, – відповів він. – Кожному своє…

І він пішов. А влітку до його будинку заїхали нові мешканці. Продав його Андрій Максимович своєму далекому родичу під дачу.

І більше вони ніколи не бачились. А в середині вересня у Світлани з Федором народився синочок. Назвали Максимчиком. А ось Андрійком чоловік навідріз відмовився назвати сина.

Ні-ні, та й нагадував Світлані про сусіда. Але при цих нагадуваннях у неї в душі розтікалося якесь тепло, як від добре протопленої і ще не остиглої печі…

КІНЕЦЬ.