Ми з Андрієм одружилися ще студентами-медиками. Потім у нас, з різницею у шість років, народилися дочка та син. Ми обидва були приїжджими, всього домагалися разом. Квартиру та машину брали в кредит. Діти виросли, дочка навчалася в аспірантурі, син лише вступив до університету.

Начебто ось воно — щастя. Живи та радій. Але… Дочка давно повідомила нас, що в липні буде її весілля. До нас за допомогою не зверталася, все організували вдвох із нареченим.

Від нас вимагалася лише присутність. Ми запакували валізи ще з вечора, щоб зранку виїхати до дочки на весілля. Я помітила, що чоловік чимось стурбований.

— Андрію, що трапилося? Що тебе турбує?

— Запитала я.

— Тамара матиме дитину, — тихо сказав він.

— Яка ще Тамара? До чого тут якась дитина? — не зрозуміла я.

— Не якась, а моя, — сказав Андрій. Я, від такої новини, звалилася в крісло і оніміла на цілих півгодини.

— Як тільки зіграємо весілля дочки, я піду від тебе до неї, — сказав після довгого мовчання. Як з’ясувалося, Тамара – тридцятип’ятирічна співробітниця ліkарні, де працював мій чоловік. Їхній зв’язок триває вже сім років.

— Андрюша, тобі скоро п’ятдесят. Тобі про онуків час думати! Яка дитина?!

— Олено, я вдячний тобі за ці роки щасливого сімейного життя. Але я полюбив Тамару. Мені з нею добре. Мені лишилося тільки nлакати… Ми подали на розлу чення одразу після весілля дочки. Потім він одружився з Тамарою. А за півроку у Андрія народився син… А я лишилася сама.

Кому потрібна сорока восьмирічна тітка. Мій колишній чоловік щасливий, а я приходжу додому і nлачу. Одна у чотирьох стінах. Прийде час, і я змирюся з самотністю. Я так мріяла, як ми з Андрієм няньчимемося з онуками… Але Андрій пішов, а з ним і моя мрія канула в Лету.

КІНЕЦЬ.