Віра дивилася у вікно, різко закрила штори. Маленька сльозинка скотилася по щоці. У двері подзвонили, на гостей вона не чекала.

– Хто б це міг бути? – подумала Віра.

За порогом стояла сусідка Валентина. У ніжно-блакитному костюмі з тонкої, напівпрозорої тканини та домашніх капцях. У руці тримала охайний букетик квітів. А в іншій – пакет із чимось, що приємно побрязкує.

– Валю і ти туди ж! – сказала Віра, побачивши сусідку.

– І тебе зі святом – невдоволено пробурмотіла жінка.

– Заходь, – запросила Віра.

– Посидимо трохи, Павлович обіцяв заглянути.

– Ну, Валентино ти даєш, – усміхнулася Віра.

– А що? Чоловік холостий, добрий, чого нам панночкам самим сидіти? – весело сказала Валя.

– Теж мені панночка знайшлася – хихикнула Віра.

– Краще дивись, яку красу знайшла, – дбайливо розправляючи пелюстки, Валя поставила букет у вазу. – Ще встигнемо салат приготувати.

Валя відкрила холодильник, по-господарськи дістала продукти. На середину столу акуратно поставила рожеве ігристе. Поставила на стіл тарілки, вилки. Нарізала ковбасу, сир. Розклала, як у ресторані.

Відкрила штори, яскраве, сонячне світло проникло на кухню. Віра заплющила очі.

– А ти чого серед білого дня від людей ховаєшся? – запитала Валя у подруги.

– Не можу я їх бачити, Валю. Поспішають, метушаться, задоволені біжать із оберемками тюльпанів. Щасливі такі, тьху. Мій Володя теж раніше так бігав.

– Ага, добігався.

– Ну чого, ти, ну, – заплакала Віра.

– Вибач, не хотіла.

– Хто тільки придумав відзначати 8 березня… Пішов мій Володя по квіти і не пропав.

– Не пропав, а покинув, заради продавщиці з квіткового, – раптом сказала Валя.

– Та це вона винна, обкрутила його. Він і повівся. Куди мені до неї, молоденька, очі невинні, а сама, мабуть, заради квартири його окрутила.

– Не може такого бути. Припини сама себе накручувати. Заради квартири чи ні, лише одному Богові відомо. А живуть щось разом майже рік – сусідка багатозначно підняла палець угору.

– Не віриш? – не витримала Віра. – Я тобі, ні – всім доведу!

– Та як же це? Що ти замислила? – здивувалася Валя.

– Невдовзі дізнаєшся. Одягайся.

Валя поспішила до себе. Ще не вистачало в капцях розгулювати містом. Віра чекала знизу.

Сіли у таксі та під’їхали до будинку, де жив Володимир. Піднялися сходами до 5-го поверху.

– Фуух. І чим тобі ліфт не вгодив?

– Для конспірації. Та тихіше ти, не дихай так голосно.

Валя намагалася дихати тихо. Замок клацнув у потрібних дверях.

– Ш-ш-ш, зібралася кудись “красуня”.

Жінки пригнулися до поручнів і причаїлися. Віра увімкнула телефон на відеозйомку.

Дівчина натиснула кнопку виклику ліфта, у неї задзвонив телефон:

– Привіт! Та дістав мене вже цей старий. Цілий рік на нього витратила, окрім кредиту на 200 тис. нічого не змогла витягнути. Він навіть на розлучення не подав із цією. Про поділ квартири і чути не хоче. Одне зупиняє: зарплата в нього пристойна. На речі вистачає, ресторанами возить. Знаєш, кину я його незабаром. Нема сил більше з ним спати. Молодого знайду, гарячого, та з грошима. Ну, бувай, скоро під’їду.

Віра зупинила зйомку. Не дочекавшись ліфта, дівчина пішла сходами. Віра з Валею розправили спини і прикинулися, що піднімаються нагору.

– Михайлович загуляв, крім нього ліфт лагодити нікому, а ми тепер сходами ходити повинні… – зімпровізувала Валя.

– Угу – підтакнула Віра, нахиливши голову, якомога нижче.

Дівчина пройшла повз, копаючись у телефоні.

Незабаром під’їзні двері грюкнули. Валя закотилася гучним сміхом.

– Міс Марпл відпочиває!

– Дякую тобі, я ніколи б на це не наважилася сама. Та й про Михайловича вправно придумала, – обійняла подругу Віра.

– Так, ось так свято. Пригоди, та й годі.

– Поїхали скоріше там Павлович, мабуть, зачекався.

Щоки Валентини стали рожевими. Кокетливо поправивши капелюшок і з гідністю, як велика дама, спустилася вниз.

Павлович тупцював біля Віриних дверей. Настрій подруг миттєво покращав. Він приготував кожній маленькі, але симпатичні букетики тюльпанів.

Роздяглися, роззулися і за стіл. Відкоркували ігристе, Віктор Павлович галантно розлив по фужерах.

– Зі святом, дівчатка!

– Віктор Павлович, які ж ми тобі дівчатка? Волосся сиве, обличчя в зморшках. Скажеш теж – усміхнулися жінки, приємно мліючи від такого компліменту.

– У душі дівчатка ще. Не важливо, що зовні, головне – що всередині.

Добре посиділи. Віра вийшла на хвилинку, Валя одразу до телефону подруги кинулася.

– Ти чого, Валентино?

– Не заважай, потім поясню.

– Гаразд, засиділися ми в тебе. Час і честь знати, – підморгнула Валя Віктору Павловичу.

– Добре, приходьте ще.

– Аякже, обов’язково.

Обнялися на прощання. Провівши гостей, Віра лягла відпочити. Прокинулася від гучного дзвінка у двері.

– Хто там?

– Віро, це я – Володя.

– Що сталося?

– А ти не знаєш? Ти ж сама відео відправила.

– Що? Я нічого, ах Валя. Ось…

Володимир стояв із величезними сумками, явно натякаючи, що хоче увійти.

– Не пущу. Де рік жив, туди йди.

– Виставила вона мене. Надворі ніч, куди я піду? Це і моя квартира, якщо забула.

Вірі нічого не залишалося, крім як пустити законного співвласника всередину.

– Ненадовго. Як знайдеш собі житло – з’їдеш. Не можу тебе бачити!.

– Гаразд.

За тиждень чоловік переїхав. Жити з ним під одним дахом було неможливо. Віра не могла пробачити його, як не намагалася.

Подала на розлучення. Квартиру поділили, віддала половину вартості за неї колишньому чоловікові. Продала дачу, що залишилася від батьків ще до шлюбу.

Сусідка подзвонила і запросила в кіно:

– Тобі розвіятись треба, вибач, що влізла не в свою справу. Як найкраще хотіла.

– Гаразд, чого вже.

Біля кінотеатру стояла Валя під ручку з Віктором Павловичом. Поруч із ними з’явився незнайомий чоловік. Досить симпатичний, ще не старий. Високий, міцний, пристойно одягнений, у руках він тримав квитки.

– А це наша красуня – Вірочка, – представила її Валя.

– Андрій – мій начальник, – вказав на чоловіка рукою Віктор Павлович

– До речі, живе один, діти дорослі, дружини 3 роки тому не стало, – тихо прошепотіла Вірі на вухо Валентина.

– Звести надумала, – пошепки відповіла Віра.

Великою, приємною компанією повернулися вони додому. Андрій зголосився проводити Віру до квартири, потім і на чай напросився.

Настало довгоочікуване тепло, весна швидкими темпами набирала обертів. Дві подружки, у супроводі приємних чоловіків, сиділи на лавці та насолоджувалися природою.

Пташки співали, зелена трава сміливо відроджувалася з-під землі. У повітрі панувала легкість і свіжість чудового, весняного ранку.

Тільки з віком розумієш, що найкращі роки – це зовсім не молодість. А роки, коли ти спокійний та щасливий.

КІНЕЦЬ.