Ірина з Віталієм прожили у шлюбі шість років. Все було добре. Син трьох років та донька п’яти. Повне порозуміння. Злагода та щастя. Але щастя виявилося тендітним. Чорна кішка дорогу перейшла.

На одному сімейному святі у батьків Ірини зайшлося про сусіда. Ірина колись із ним гуляла. Це було ще у шкільні роки. Все давно забуте. Ірина про нього ніколи не говорила. А тут Микола зайшов привітати матір Ірини з днем народження, просто по-сусідськи. Приніс квіти. З Іриною перекинувся парою слів і пішов. Начебто і все. Але родичі після декількох тостів завели розмову про нього. Він став успішним, з дружиною розлучився. Згадали і його залицяння до Ірини. Почали припускати, що могло б бути в них.

Але все це зародили у Віталія підозри. Що далі, то більше.

Після повернення додому Віталій почав розпитувати. Що де Коли?

– Та не було нічого. Зовсім не було. Ми дружили у школі, ми сусіди.

– А коли ти сама їздила до батьків? Не було?

– Він був одружений.

– Та й ти одружена. Яка вам різниця. Може, й діти не мої, а його.

– Та як ти можеш? – Ірина заплакала.

– Сльози не допоможуть. Я заперечуватиму батьківство. Переживаєш? А я ні, хай багатий сусід їх утримує. Зайві гроші нам не завадять. До суду на нього подам, нехай через суд вирішують.

– Ти що й розлучатись навіть не хочеш?

– Ні.

– Як же ми житимемо після цього? Я тобі завжди довіряла, не зраджувала. З ним у мене нічого не було! Ні з ким не було!

– А ти не вирішуй. Житимемо, як я скажу. Ти сама винна.

– У чому?

– Не було чого гуляти з ним. Значить так! До батьків без мене ні ногою. Будинок та робота. Телефон під мій контроль. Комп’ютер також. У магазини зі мною. Тільки зі мною. Так, і зарплатню свою мені. Я сам все контролюватиму.

– Та ти що? Я маю роботу в інтернеті.

– Працюй, я буду поряд.

– Ти нормальний? Ти мені зовсім не довіряєш?

– Зі мною все добре. А ось ти…

Він щодня, щохвилини дорікав Ірині в зраді. Але розлучатися не хотів. Подав до суду. А Ірина подала на розлучення та на аліменти.

– Навіщо нам розлучатися? В нас діти. Ти про них думаєш.

– Я думаю. А ось ти вже загрався зі своїми ревнощами. Кроку мені ступити не даєш.

Микола був дуже здивований, але до суду, звичайно, прийшов і тести здав. Він чудово розумів, що батьком не може бути. Не було в них нічого з Іриною. Не було. Микола любив її, але після школи їх дороги розійшлися. Він одружився, але лише на рік. Розлучення. Дітей немає. Переїхав до батьківського дому. Живе з татом, матері не стало. Село поблизу міста.

Звичайно ж, діти виявилися Віталія. Сумнівався лише він. Три місяці на примирення. Вони виявилися важкими. Віталію скрізь мерехтіла зрада. Усміхнулася перехожому, привіталася з колегою, одягла не те, дзвінки, смс. Скрізь зрада.

– Все. Я більше так не можу. Примирення не буде. Я їду до батьків. Діти зі мною. Машину забираю, вона моя. А ти залишайся зі своїми ревнощами.

Ірина поїхала до батьків. Тільки вони її не зрозуміли.

– І що ти робиш, повертайся до чоловіка. Не сором нас. У вас є діти.

– Який сором, мамо. Він говорить мені про те, чого я не робила.

– Ні.

– А якби він зрадив? Як тоді? Пустила б?

– Ні. У вас сім’я, розбирайтеся самі. На нас не сподівайся.

– Ну і добре.

– Ось і добре. Повертайся до нього. Чоловік він не поганий і батько добрий.

Ірина більше нічого не сказала. Дітей назад у машину та у місто. Зняла квартиру того ж дня. Пощастило.

До розлучення залишалося два дні. Віталій її знайшов. Прийшов і влаштував сварку.

Їх розлучили. До батьків Іра більше не поїхала. Змінила роботу та переїхала поки що до іншого району міста. Навіть батькам не сказала, де оселилася. Віталій її знов знайшов. Зустрів на вулиці. Він уже не сварився, тільки просив почати все спочатку. Вона не погодилася. Він почав відводити її за собою.

– Що ти робиш?

Перехожий заступився за неї.

– Коханця завела вже? – тільки й сказав він.

Ірина збирала речі. Вона вирішила поїхати. Знайшла роботу в іншому місті, подалі від колишнього чоловіка. У двері постукали. Ірина захвилювалася, останні зустрічі з колишнім не приносили нічого доброго. А більше вона нікого не чекала. Але за дверима був Микола.

– Я тебе шукав. Знаю що ти розлучилася. Я ввійду?

– Так. Проходь. Але ми їдемо.

– Куди? До батьків? Допомога потрібна?

– Ні. Ми самі впораємося.

– А я хотів вас запросити до кафе. Тут недалеко. І діти будуть раді.

– Я навіть не знаю. Нам їхати час. Може, не варто.

– Я не можу тебе забути. У мене не вийшло із дружиною, весь час тебе згадував. А ти?

– Я теж згадувала. Але зараз маю дітей. Навіщо ми тобі?

– Будуть мої діти, наші діти. Давай спробуємо.

– Я не знаю. Напевно, я ще не готова до нових відносин. Мене так чоловік дістав. Тому й їду.

– Удвох легше буде з дітьми. Я просто поможу, а потім ти сама вирішиш. Просто дозволь допомогти тобі. Я готовий все кинути та поїхати. Готовий чекати. Батько сам упорається. Та й загалом у нього жінка з’явилася. Тітка Зіна. Пам’ятаєш? Вона у школі у гардеробі працювала.

– Пам’ятаю. Добра, цукерками нас пригощала.

– Ну то як? Разом їдемо?

– Не зручно. Через нас ти все кинеш.

– Я можу працювати у будь-якому місці. За це не хвилюйся. Ти хочеш, щоб я поїхав із вами? Тільки чесно.

– Так.

Вони поїхали разом. Микола швидко знайшов роботу. Він дуже сподобався дітям. Веселий та добрий. Він часто грав із ними, дарував іграшки. Повна протилежність батька. Віталій раніше на дітей зовсім не зважав. А Миколу вони почали називати татом.

– Ти нам все купуєш, бо ти наш тато?

– Так. – відповів Микола, а потім звернувся до Ірини. – Час робити пропозицію. Ти згодна? І маю ще пропозицію. Я хочу всиновити дітей. Покінчимо з минулим і забудемо.

Віталій погодився відмовитися від батьківства одразу. Аліменти платити не хотів. І бачити більше нікого не хотів.

Ірина та Микола одружилися. Дітей Микола усиновив. Це їхні діти, і скоро їх буде троє.

КІНЕЦЬ.