Я людина дуже проста, народилася та виросла в невеличкому селі.

Згодом я поїхала навчатися в місто, після чого вступила до університету.

Коли закінчила навчання, то повертатися знову жити в село зовсім не хотіла, тоді я вже звикла до міського життя.

Я, на той час, щиро вважала, що в селі немає що робити молодій людині, там зовсім немає перспектив.

Роботи хорошої практично немає, зарплата дуже маленька, як для молодої людини.

А в місті й вийти було куди, там цікавіше, і роботу можна було хорошу знайти й зарплата достойна, відносно села.

Звісно, що, як і всі молоді люди, я хотіла жити в місті.

З чоловіком своїм, Богданом, я зустрілася коли вже працювала на своїй роботі після університету.

Він був місцевим, адже народився в цьому місті.

Жив Богдан у своїй власній квартирі, яку купили йому тато з мамою.

З чоловіком мені пощастило, ще й добре, що в Богдана була своя квартира.

Він був працьовитим та простим чоловіком.

Він любив часто їздити до моїх батьків в село, йому подобалося життя в приватному будинку, а, особливо, навесні та влітку.

Богдан постійно старався всім, чим міг допомогти тещі з тестем.

Родина чоловіка теж люди міські, дачі ніколи у них не було.

Тому для Богдана було дуже цікаво в селі в моїх батьків.

Так вийшло, що мами давно не стало, а тато залишився сам один.

Та кілька років татові вже було важко самому щось робити, йому потрібно було більше допомагати, адже одному важко справитися в селі, а тим паче, якщо роки вже немолоді.

Я хвилювалася, звісно, хотіла забрати тата в місто, але він не хотів їхати з дому, батько хотів жити в селі.

Він не хотів залишати рідну домівку і їхати в місто, сказав, що не залишить дому, де він з дружиною своєю провів найкращі роки життя.

Я не знала, що мені робити, правду кажучи, вже що тільки не думала, і як не розмовляла з татом.

Залишити все і їхати доглядати за ним в село я теж не могла, оскільки в місті у мене своя сім’я та й робота.

На допомогу мені тоді прийшла сусідка Валентина.

Вона вдова вже дуже давно, дітей своїх в неї не було.

Живе собі в старенькій батьківській хаті.

Тоді якраз сусідка запропонувала мені свою допомогу, оскільки тато був до неї завжди добрим у всьому в весь час їй допомагав.

Я не хотіла давати багато клопотів чужій людині і просити її доглядати за похилим батьком.

Але Валентина пояснила, що їй буде не важко принести йому миску супу чи каші, а я привозитиму продукти. Я погодилася, адже й вибору не було.

Ми з Богданом завжди приїжджали коли була можливість.

Допомагали всім. Часто привозили необхідні продукти та різні страви, адже я багато готувала вдома татові, давали гроші по можливості.

Богдан робив всю складну роботу по господарству, він старався дуже.

Ніколи ні в чому ми не відмовляли ні моєму батькові, ні Валентині, оскільки вона жила сама, то ми ще й і їй допомагали, коли мали можливість, за цей час ми з цією людиною зріднилися дуже.

Я розуміла як важко доглядати за похилу людину, але Валентина мені нічого не говорила.

Тому коли тата не стало, я вирішила, що маю віддати його будинок сусідці Валентині, адже вона дуже довго доглядала за батьком моїм.

В неї була геть старенька хатинка, там вже стеля текла і стіна хилилася.

А Валентина ще жінка молода, нехай користується, на майбутнє це для неї гарна допомога.

Богдан мене повністю підтримав у цьому рішенні.

Він сам бачив та розумів, що вона дуже багато сили віддала, майже чотири роки доглядала за моїм стареньким батьком, а платила я їй за це зовсім небагато, в наш час то копійки.

Хоча мій батько для неї був геть чужою людиною.

Коли про моє рішення дізналася родина.

Всі в один голос почали критикувати моє рішення, що не можна у нас час віддавати будинок чужій людині.

Та найбільше мене засмутили свекри, тепер вони постійно докоряють мені, що я живу в квартирі свого чоловіка, а свою хату віддала чужим людям і нічого за душею не маю.

Та я щиро вважаю, що вчинила по-людськи.

Хіба не так?

КІНЕЦЬ.