Моя двоюрідна сестра Ганна постійно говорить своїй доньці, щоб трималася хорошої роботи, навіть, якщо вона їй не подобається.

Вона розуміє, що зараз важкі часи і перебирати не на часі, тому й доньку постійно налаштовує на це.

– Моя донька Людмила роботу для себе майже рік шукала! – якось стала жалітися мені сестра Ганна. – І я так думаю, що і зараз би не знайшла, якби не Юрко, сусід наш по дачі.

Він швидко дуже допоміг їй влаштуватися на нове робоче місце, ми йому за це були дуже вдячні.

А то вже ми були засмучені з донькою.

Як тільки чують, що досвіду роботи у моєї доньки Людмили зовсім немає і маленька дитина – все, дякуємо, що прийшли, ми вам передзвонимо.

І ніхто не телефонував ніколи їй після того, це й так було зрозуміло, що не зателефонують ніколи, бо не зацікавлені зовсім.

– Ну тепер працює вона. Все добре у неї, задоволена Людмила зараз своєю роботою?

– Працює, звісно, вона. Зарплата досить хороша у неї, як на наш час, стаж іде, досвід знову ж накопичується, а це лише на краще може бути. Я дочці так і кажу – ти з такою компанією в резюме років через два-три влаштуєшся на будь-яку хорошу роботу в нашому місті, візьмуть тебе відразу після цієї роботи на хорошу посаду.

Там якраз і дитина вже підросте твоя, ще сама вибирати вже будеш наступного найкращого свого роботодавця.

А зараз, я вважаю, потрібно просто тихенько сидіти і мовчати, навіть якщо щось і не подобається там тобі на роботі, ось і все! Часи зараз важкі, перебирати не на часі.

– Мовчати? Тобто, не все там райдужно, так, виходить, як вам хотілося б? – перепитала я у сестри.

– Людмилі на її роботі багато чого не подобається, звісно.

Там у неї роботи багато і вона важка, та й колектив у неї так собі, не найкращий. Начальник теж людина з таким, знаєш, не дуже добрим характером.

У понеділок ранок починається на роботі в Людмили з якогось зібрання усім колективом, так дочка прямо зовсім без настрою туди йде.

У неділю зранку моя Людмила вже без настрою – завтра на роботу, каже. Так вона не любить того понеділка.

Моя племінниця Людмила хоче звільнятися, одним словом. Але зробити так зараз вона не може.

Півтора роки тому Людмила повернулася жити до своєї мами з дворічною на той момент дитиною, після того, як розлучилася зі своїм чоловіком.

Ганна якраз незадовго до цього вийшла на пенсію, мала чимало вільного часу.

Грошей не було, особливо, в Людмили, на той час. Аліменти колишній став платити копійчані, і жінки вирішили – Людмила буде працювати й добре забезпечувати усю сім’ю усім необхідним, а Ганна буде тепер сидіти вдома з малою дитиною.

Людмилі роботу знайти дійсно виявилося дуже непросто.

Коли сусід дядько Юрко допоміг в цій непростій справі, Людмила була на сьомому небі від щастя – рівно два дні.

З третього дня на роботі вже почалися негаразди.

Людмила чесно намагається працювати, але виходить у неї це, чесно кажучи, не дуже.

Їй з самого початку дали дуже багато обов’язків, які мають виконувати і інші працівники, але вона новенька працівниця зі спокійним характером, тому мовчить і працює одна за всіх, а в понеділок на тих зібраннях лише про неї й мова ведеться.

При цьому зарплату платять їй дуже хорошу, як на сьогоднішній день. Таку так відразу і не знайдеш ніде.

– А ти думаєш, в інших місцях по-іншому може бути в наші дні, десь є легка і високооплачувана робота де просто так гроші платять? – говорить доньці своїй постійно Ганна. – Касиром в супермаркеті нашому, вважаєш, легше працювати? Там взагалі копійки платять.

Он подруга твоя продавщицею в магазині працює за 8 тисяч гривень з ранку до ночі, або офіціанткою он працювати за копійки.

У вас хоча б гроші дуже хороші платять, зараз про таку зарплату лише мріяти можна жінці в твоєму становищі. Це й страхування маєте, Cтрахова компанія Оранта гарні послуги щоразу вам надає.

От Ганна сама щиро вважає, що її рідна дочка влаштована на роботі прекрасно.

Працює вона в офісі, сидячи за комп’ютером з паперами, тепло, світло, їсти дають безкоштовно.

Що ще потрібно в ніші дні?

На таку роботу черга вишикується, лише команду дай.

А те, що донька на роботі сама і подруг у неї немає, для матері не проблема, бо на роботі потрібно працювати і гроші заробляти, а не дружити.

– Від цих подружок тільки недобрі справи одні! Я геть одну з них в суботу попросила піти з нашого будинку поганою!

“Ой, Людмило, на тобі обличчя немає! Якщо це через роботу, йди звідти, звільняйся першого ж дня, здоров’я потім ні за які гроші не купиш”.

Розумна така, ага! Я, звичайно, випадково їх розмову почула. Я в кімнаті з дитиною сиділа, вони на кухні у нас розмовляли.

Заходжу до них туди й кажу, Світлано, ти зовсім нерозумна людина, таке їй радити? Легко сказати – йди, а годувати нас трьох хто буде? Ти, можливо? Або на мою пенсію сядемо? Ми так сиділи спочатку, поки Людмила роботу шукала. Дуже було несолодко.

– У цієї Світлани, шкільної подруги моєї Людмили, заможні батьки.

Світлана працює в компанії хорошого знайомого свого батька, перекладає папірці з місця на місце і отримує зарплату з багатьма нулями, яку, до слова сказати, цілком і повністю витрачає на себе: поїздки постійні на відпочинок за кордон, дорогий одяг і так далі.

Живе молода дівчина ще з батьками своїми на повному їх забезпеченні, ні в чому не має потреби.

Чоловіка у неї немає, дітей поки – теж. Їй не зрозуміти.

Ганна доньці каже, щоб працювала і нічого не вигадувала, навіть, якщо важко дуже їй, бо часи непрості і ніхто не знає, що буде завтра.

Людмила на маму ображається, адже рідна людина, а не шкодує її.

Але хіба моя сестра не права? Хіба не потрібно зараз триматися за таку роботу, навіть, якщо дуже важко?

КІНЕЦЬ.