Моя подруга Світлана вже давно заміжня, ось уже 10 років, як з чоловіком в шлюбі вони разом живуть.

І чоловіка свого щиро кохає, і син у них 9 років є.

І з роботою в моєї подруги все добре останнім часом: отримують Світлана і її чоловік Артем, за нинішніми мірками, дуже навіть хорошу зарплату.

Жити б, та радіти.

Але не виходить особливо у них.

Подруги дивуються, мовляв, заміж ти вийшла добре. Мама твого Артема тепер на пенсії, за сином вашим вона доглядає, не сперечаєшся ти з нею, відносини у вас хороші, живете мирно.

Всі кажуть – краще народжуй вже друге дитятко, раз є матеріальна можливість і є куди.

Матеріальна можливість, звісно, є.

І дві машини досить таки хороших в подружжя: Mercedes та Audi.

І в відпустки літають влітку, а іноді і серед зими, якщо є бажання, і одягаються непогано, і харчуються вони ситно і різноманітно, багато сімей не бачать і того на столі.

А ось з тим, що їй є, куди народжувати другу дитину сама Світлана з усіма посперечалася б, та не всі розуміють її чомусь.

– Не можу я так більше, – зізналася Світлана якось рідній сестрі матері, єдиному близькій людині, яка залишилася у неї з її родини, – там все не моє. Свекруха вона дуже хороша. Але не хочу я ні зайвих очей, ні зайвих вух. Та й так, якщо просто подивитися: життя наше – складна штука, сьогодні зможемо спокійно разом жити, а завтра я куди, якщо я комусь не вгоджу?

Після весілля, перший час Світлана була задоволена життям з мамою Артема: велика трикімнатна квартира, у них окрема шикарна кімната, потім свекруха перебралася до просторої вітальню, поступившись своєю маленькою спальнею новонародженому онукові, синочкові Світлани та Артема.

Гроші в ремонт вкладають чималі, їздять відпочивати за кордон щороку.

На початковий внесок, щоб взяти собі двокімнатну квартиру в кредит, гроші у них є.

Іншу суму вони б теж назбирали за років 5 і все було б добре у них, мали б свій дах над головою.

Вся справа в тому, що Артем змінювати в своєму житті зовсім нічого не хоче.

У перші роки шлюбу він був проти оренди житла з маленькою дитиною і однією зарплатою, все боявся, що не зможе утримувати сім’ю один.

А тепер і дохід виріс, і син.

Тільки чоловік Світлани все одно проти того, щоб збирати гроші на своє житло, адже він єдиний син і мамина квартира дістанеться йому.

– Що тебе не влаштовує? – каже Артем Світлані постійно. – Ні слова мама поганого не сказала нам. Чим нам погано живеться? Купуємо, що хочемо, світ подивилися. З кредитом так не вийде ніколи. Та й навіщо кредит? Я один-єдиний син.

– Твоє, – заперечує Світлана, – але не моє.

Якщо щось трапиться між нами мені куди йти? На вулицю?

Або син виросте, одружується, а я буду вже і зі свекрухою, і з невісткою одну кухню ділити?

Так, у нас з твоєю мамою хороші відносини. І вона навіть перед тобою за мене завжди слово добре скаже, коли ти незадоволений.

Але я не хочу, розумієш, не хочу, щоб їй доводилося щось нам говорити, коли ми сперечаємося, не хочу думати чи тихо ми говоримо, чи твоя мама щось чує.

Я хочу жити так, щоб вона не чула наших розмов, наших непорозумінь не бачила і не втручалася постійно.

Я весь час живу з оглядкою де зараз твоя мама, може вона поруч, я вибираю слова, щоб нічого зайвого при ній не сказати і я втомилася так.

Нехай економити доведеться, але це буде вже щось моє.

Я буду відчувати себе впевненіше. Ти хочеш другу дитину, а я не хочу так.

Артем віджартовується, каже, що він розлучатися не збирається, що Світлана у нього єдина і все у них буде добре. А її думки наче не чує.

А я зараз навіть не знаю права моя подруга чи ні?

КІНЕЦЬ.