Нещодавно в нашому під’їзді трапилася така історія, про яку я дуже хочу розповісти, бо шкода було так нам всім того чоловіка.

Іноді ваше життя можуть змінити просто зовсім вам чужі люди, тому варто придивлятися до оточуючих, можливо, ви можете комусь дуже допомогти в житті, особливо зараз, коли в Україні така важка ситуація.

Дмитро Петрович повільно вийшов на вулицю.

Була якраз сьома година ранку, людей майже не було.

Чоловік похилого віку любить гуляти рано вранці один, поки тихо та спокійно надворі, машини проїжджають не часто, люди ще сидять вдома, а на вулиці свіже повітря і така краса.

Спати довго вранці давно він не може, роки, думки різні в голову лізуть.

Добре, що хоч вночі трохи дрімає, тому з самого ранку виходить на вулицю трішки погуляти.

Живе Дмитро Петрович вже один давно, відтоді, як не стало його дружини.

Сини його Павло та Богдан, вже одружені, живуть в іншому місті.

Вони обоє мають хорошу роботу, гарні посади, тому приїхати до батька, не вистачає часу в дітей.

Інколи пересилають батькові гроші, щоб совість потім не нагадувала про себе.

Та Дмитро Петрович чекає синів додому, хоче побачити рідних, їх сім’ї, сумує за ними.

А вони грошима все замінять, і знову надовго не дають про себе знати.

Сусідам завжди Дмитро Петрович усім розповідає з гордістю, що сини його рідні не забувають батька, телефонують до старенького щодня, звуть до себе жити, але він сам не хоче.

Дім є дім.

Слухають його сусіди мовчки, хоча мають свою протилежну думку, не дуже вірять у ті слова.

Вони давно знають, що забули діти про свого батька, але Дмитра Петровича не хочуть переконувати в протилежному.

Нехай розповідає щось хороше, що тримає сам на душі, якщо йому від цього легше.

Одного разу дідусь занедужав.

Усі наші сусіди хотіли повідомити синам, але номерів їхніх телефонів у старенького дідуся не виявилося.

Один сусід телефонував до старих друзів, дізнавався, як і в кого можна знайти зв’язки, щоб передати Павлові та Богдану про те, що батько їх занедужав.

Нарешті йому поталанило, знайшов знайому, яка їхала в місто, де жили сини Дмитра Петровича.

Сусід написав повідомлення для них, і просив знайому, щоб та передала їм цю новину.

Минуло два тижні відтоді, біля їхнього під’їзду зупинилася дорога іномарка.

З неї вийшов Богдан, і рішуче попрямував до квартири свого старенького батька.

Які розмови вели між собою син і тато, ніхто не знає й досі.

Та через дві години вийшли вдвох із квартири.

Дмитро Петрович попрощався з сусідами, син запросив до себе пожити, з гордістю повідомив він.

Дякуючи своєму турботливому сусіду, дідусь не залишився один на старості років, коли йому потрібен хороший догляд.

Але далеко не в кожного є такі сусіди.

Зараз дуже важливо бути уважними одне до одного, це може змінити людське життя.

Ми такі раді за дідуся.

Навіть уявити важко, що було б, якби не повідомили родині чужі люди, які щодня віталися з дідусем.

КІНЕЦЬ.