Зіна присіла на стілець і зітхнула.

Так… Сьогоднішній день виявився нелегким. Від коробок та упаковок, які Зіна сьогодні весь день носила, нила спина та ноги, але розсиджуватися часу не було і Зіна рішуче встала зі стільця. Завтра вихідний, а це не могло не тішити.

Зіна працювала у невеликому магазині.

Вірніше сказати, за мірками міста він був дуже невеликий, а ось за мірками села, магазин був дуже значний.

Втім, великим магазин став не так давно. Донедавна це був звичайний сільський магазинчик, але зовсім недавно магазин продали і тепер у нього був новий господар, який зважився на великі зміни.

Звичайно, люди в селі зраділи, та й Зіна була теж рада. Новий господар обіцяв збільшити зарплату, а це зараз дуже доречно.

Андрійко, старший син Зіни, вчора зіпсував кросівки, а Соні давно треба було купити пару новеньких суконь для дитячого садка.

Грошей дуже не вистачало, але Зіна не сумувала і ніколи, ні в кого не просила допомоги, навіть у колишнього чоловіка, батька дітлахів.

Толік, колишній чоловік, пішов із сім’ї п’ять років тому.

Андрійко тоді був ще зовсім хлопчиськом, а Соня і поготів, тільки-но народилася.

Справа була в тому, що Соня народилася проблемною і Толік запереживав.

Запереживав того, що доведеться виховувати незджу дочку.

Загалом, коли, після двох місяців проведених у палаті разом з донькою, Зіна повернулася додому, шафа Анатолія була порожня, а Андрійко знаходився у бабусі.

Зіна не плакала, не переживала.

Вирішив так, вирішив.

Образливим було тільки те, що вона, ще тоді, говорила чоловікові, що проблеми Соні можна вирішити, потрібен лише час, увага і звичайно кохання.

І Толік начебто зрозумів, але, як виявилося, це була лише показуха. Інакше Зіна це назвати не могла.

Переживати через чоловіка було ніколи. Треба було піднімати дітей, тож Зіна відкинула геть усі переживання та всю себе присвятила дітям.

Зараз Андрійку було вже чотирнадцять, а Соні п’ять і треба сказати, що донька була абсолютно здорова.

Андрій став для матері справжньою опорою, а от про батька не згадував. Хіба що раз на місяць, коли їм приходили копійчані аліменти.

І згадував він батька не дуже добрим словом.

В іншому життя Зіни було не гірше, ніж в інших хіба що іноді, коли з’являлася якась незапланована покупка, їй ставало важко на душі.

Хотілося щоб такого не було, але як було, так було.

Ось і зараз, Андрію потрібно було купити кросівки, а грошей було зовсім обмаль.

До зарплати залишався ще тиждень, тому треба було придумати, у кого можна позичати гроші.

Сума була не дуже велика, але і її слід було знайти.

Першою про кого подумала Зіна, була її подруга Наталя, але в тих грошей теж не було.

Мама відпадала одразу. Вона й так добре допомагала онукам і просити у неї ще було б верхом нахабства.

Просити гроші авансом у нового господаря було незручно, але вихід шукати треба було, як не крути…

Робочий день вже добігав кінця, коли в магазині, несподівано для Зіни, з’явилися її діти.

Спочатку Зіна подумала, що це Соня привела брата до матері, але по серйозному обличчі сина зрозуміла, що трапилося щось погане.

Поки Соня розповідала матері як пройшов день у садку, Андрій весь час мовчав, викликаючи у Зіни ще більше занепокоєння, але поговорити з сином зараз не було жодної можливості, тому що в магазин все ще йшли люди, а розмова при сторонніх природно була неможлива.

Якось дочекавшись закінчення робочого дня, Зіна закрила магазин і вони з дітьми пішли додому.

– Ну, Андрій, розповідай, – звернулася Зіна до сина. – Що трапилося?

Андрій глянув на матір і сказав.

– Батько повернувся!

Спочатку Зіна навіть не зовсім зрозуміла, що сказав син, а коли це до неї дійшло, вона зупинилася і перепитала, сподіваючись на те, що не дочула.

– Що ти сказав? Хто повернувся?

– Батько!

Зіна видихнула і спитала.

– Коли?

– Та ось нещодавно зовсім. Я Соню з садка привів, а він сидить.

– Де сидить?

– На ганку сидить, мамо. Я його ще з вулиці побачив.

– І що? Що він сказав вам?

Андрій опустив голову.

– Та нічого, мамо. Я його побачив, так додому заходити не став. Ми одразу до тебе пішли.

Зіна все ще не могла осмислити почуте.

– А що до бабусі не пішли?

Андрій промовчав, а потім несподівано спитав.

– Мамо, а ти його тепер пробачиш, так? Він знову з нами буде жити?

Зіна подивилася на сина.

– Андрій, заспокойся. Він може у справах якихось… Хто його знає… Ви краще до бабусі йдіть, я тут сама… Потім прийду за вами.

Андрій насупився.

– Мамо, адже він… Зрадив він!

Зіна обійняла сина.

– Я знаю, синку. Знаю…

Зіна трохи провела дітей, а потім пішла додому.

До будинку вона підходила дуже переживаючи. Чомусь хотілося, щоб Андрій помилився…

А ось повертатися до минулого не хотілося. Зовсім.

Але тільки-но Зіна зайшла на подвір’я вона побачила Толіка.

Той справді сидів на ганку, а біля його ніг стояла велика валіза.

Побачивши Зіна, Анатолій схопився і попрямували до неї на зустріч.

– Привіт, Зіна.

Зіна подивилася на колишнього чоловіка, подумала про те, що той майже змінився.

– Привіт, Толік. Яким вітром?

Анатолій зам’явся.

– Зіно, давай у будинок зайдемо. Що на вулиці стирчати. Там і поговоримо.

Зіна кивнула.

Вдома вона поставила чайник, дістала печиво, вазу з варенням, налила Толіку чай.

Той сів за стіл і ковтнув великий ковток чаю.

– Добре! – посміхнувся Анатолій.

– Ти, Толік, час не тягни. Говори навіщо приїхав, бо ніколи мені сидіти. Справ багато.

– А що казати, Зіна. Вирішив я що вистачить тобі однієї! Ось і повернувся.

Зіна здивовано глянула на Толю.

– Ох як тебе понесло! Довго думав? Хоча… П’ять років!

Анатолій хвилюючись посміхнувся.

– Та гаразд тобі, Зіно! Ти мене теж зрозумій! Жили спокійно, а тут раз! Занедужала дитина! Не чекав я. Не готовий був, але я, Зіна, чув, що зараз дочка як всі…

Зіна посміхнулася.

– Ні вона не як всі!

Анатолій спантеличено подивився на Зіну.

– То це, що виходить? Обманюють люди? Ось це так! Ну нічого, Зіна. Нічого. Я тобі допомагатиму!

– Чим допомагати, Толік?

– Ну з нею… З Сонею… Допомагатиму.

І тут Зіна не витримала.

Вона дивилася на колишню, колись кохану їй людину і думала.

– Як? Як вона могла любити його?

– Знаєш, Толік. Моя дочка справді не така як усі, а знаєш чому? Бо вона моя! Від тебе їй дістався лише талант до казок! Соня їх любить! А ще… Ще Соня звичайна, здорова дитина. Така як усі!

– Та гаразд тобі, Зіно, – Анатолій спробував заспокоїти жінку, – Що ти розійшлася? Ну здорова так це добре! Дуже добре! Будемо жити. Як раніше. Андрій напевно зовсім виріс?

Зіна зітхнула.

– Так, Толік. Ти невиправний. Загалом, Толік. Іди. Пий свій чай і йди! Не потрібен ти нам! Розумієш? Не потрібен! Жили без тебе і ще проживемо. Добре проживемо!

Анатолій стрепенувся.

– Та як, Зіна? Ти що мені не віриш? Ось дивись, я гроші привіз, на життя там чи ще на що.

Анатолій квапливо витяг із сумки гроші і гордо поклав їхній стіл.

Зіна хотіла кинути ці гроші, але передумала.

– Знаєш, що Толік. Те, що гроші дітям привіз, молодець! Але це все. Прощай!

Анатолій ображено подивився на дружину.

– Тобто мені піти, га?

– Іди!

– А не пошкодуєш?

І тут Зіна засміялася.

– Толік, я шкодую лише про те, що витратила на тебе стільки часу! Все йди!

Зіна встала і відчинила двері.

– Іди, Толік. Іди.

Анатолій взяв чемодан і вискочив за двері, але схаменувшись обернувся.

– Гроші. Я гроші забув! Якщо ти мене назад не приймаєш, то й грошей не буде! Ось так!

– Це ти дітям привіз. Дітям! Зрозуміло? Ти їм і так не допомагав ніколи, так що вважай надолужив! Чи ти щось проти маєш?

Анатолій спробував ще щось сказати Зіні, та зачинила двері і закрила на замок.

Чи їй було соромно? Ні!

Зіна не відчувала жодної краплі сорому!

Незабаром переконавшись, що Толік пішов, Зіна пішла до матері.

Поки вони з нею пили чай, Зіна їй розповіла і мати повністю схвалила дії дочки.

Потім Зіна забрала дітей і вони вирушили додому.

Вдома Андрій помітив гроші, які продовжували лежати на столі.

– Мамо, це що?

– А це вам батько привіз! Тому і приїжджав.

Андрій недовірливо глянув на матір.

– Мамо, ну не обманюй. Я ж чув, про що ви з бабусею говорили.

Зіна посміхнулася.

– А я і не обманюю, синку. Хіба що недомовляю.

Андрій знизав плечима.

– Ось-ось, синку! Нікому! Так що давай думати, що для того й приїжджав, а ще знаєш що, Андрію?

– Що, мамо?

– А ось що, синку. Давай завтра в місто поїдемо. Я завтра вихідна! Купимо тобі кросівки, ще що. Та й Соню порадуємо. А ще, синку, давай її до того дитячого центру звозимо? Пам’ятаєш, який бачили? Нехай дитина потішиться!

На тому вони із сином і домовилися.

Незабаром вони лягли спати.

Зіна заснула як ніколи швидко, глибоко, без сновидінь.

Хіба що встигла подумати перед сном, як погано зрадити того, хто тебе колись любив.

Адже зробити легко, а повернути все назад неможливо, а все тому, що зрада ціни не має.

Як не крути.

КІНЕЦЬ.