На четвертому році сімейного життя Сашко загуляв. Хто його знає, чому загуляв – найшло щось, наче не ходок, а повівся на гарну Любу. Вона не знала, що Сашко одружений, і якось швидко піддалася на його залицяння. Дружина Сашка Світлана спочатку навіть не здогадувалася, що чоловік ходить на сторону, а коли їй сказали, вона не повірила, але насторожилася. Ну все як є – запах чужих парфумів на його одязі, блукаючий погляд, обман. Загалом, загнала чоловіка в кут, не відвертаєшся.

– Пробач, Світлано, сам не знаю, що на мене найшло, – винився потім Сашко. – Але з тією дівчиною вже все покінчено, я всі стосунки розірвав.

Світлана плакала і хотіла подати на розлучення, але тут же з’явилися родичі та друзі. Вони засуджували Сашка, але просили Світлану не розлучатися.

– Та пробач же ти його, не розумного – говори всі довкола. – Сашко не такий і тебе любить. Ти тільки синочка народила, подумай про нього, Павлику батько потрібен.

Пару місяців Світлана не підпускала Сашка до себе – ображалася, а потім якось зглянулася. Образа пройшла, почуття повернулися. Та гаразд, що було – то було, можливо й справді – найшло щось. Та й не гкляв Сашко довго, якихось кілька тижнів.

– У тебе правда там усі стосунки закінчено? – жалібно питала Світлана.

– Правда! – чесно відповів Сашко. Він сам весь висмикнувся, переживав, поклявся собі, що ніколи подібного не буде і стримав свою клятву – ніколи на іншу жінку навіть не подивився у зрозумілому розумінні. Його навіть спокушали, але він не повівся – кремінь!

З того часу минуло майже два десятки років. На фабрику, де працювала Світлана, взяли нову жінку Любу, її поставили працювати на пару зі Світланою. Жінки не здогадувалися, що їх минуле так зближує, адже вони не були знайомі тоді, коли Сашко від однієї бігав до іншої. Світлана знала лише ім’я суперниці, але скільки їх – жінок, з досить поширеним ім’ям Люба. Світлана навіть значення цьому не надала. Швидко потоваришували, говорили про життя, про дітей.

– А у нас життя просте! – Розповідала Світлана. – Син студент, донька школярка, своїми успіхами діти тішать. Чоловік на будівництві працює, добре отримує, загалом – на своє життя я не скаржусь.

Світлана говорила правду – все в її житті було просто і буденно. Ну подумаєш – був неприємний інцидент на початку подружнього життя, не розповідати ж про нього новій приятельці, тим паче, не такі вони й подруги.

– А у мене все складно – дітей немає, не вийшло, – зітхнула Люба. – Десять років жила з негідником – спочатку він здавався гарною людиною, потім почав «показувати себ» – котлети пересмажила, отже думала про когось, забула. Ліжко злегка пом’яте – отже, приймала в ньому когось. Ревнощі так і випирала з нього. Навіть до минулого ревнував.

– А чому у тебе дітей немає?

Люба знизала плечима:

– Не знаю, чи не ставила перед собою таку мету. Ну ні і ні, і не треба. У моєї сестри їх троє – вона постійно хвилюється, спокою вони їй не даютт. Надивилася на неї та й розчарувалася я в такому щастя як діти. Навіть у гості до неї ходити не хочеться – шум, гам.

– Значить, сестра їх погано виховала.

– Може, – Люба ще раз знизала плечима. – А зараз вона одна з ними, чоловік покинув і пішов із сім’ї до коханки.

– Ох вже ці коханки, – на секунду в пам’яті Світлани сплив той самий інцидент.

– А я зате вільна, – продовжила Люба. – Розлучилася, але колишній чоловік все одно довго не давав спокою: бігав, просив вибачення. Я продала свою квартиру, купила у цьому районі, ось – влаштувалась працювати на фабрику.

Про зустрічі із Сашком вона не розповідала. Та й що розповідати – був у неї випадковий «пасажир» у ліжку по молодості, але вона його майже не пам’ятає, стерся з пам’яті. А чого згадувати – молодість і справді була в неї бурхлива на романи, побігав до неї кілька разів якийсь одружений, кохання не було, і спереживань теж. Так багато таких було кавалерів!

– А ще заміж збираєшся? – Запитала Світлана.

– Поки не поспішаю, а потім – як доля покаже.

Так минуло два місяці спільної роботи. Жінки потоваришували ще більше.

– Запрошую тебе на свій день народження у суботу, – сказала Світлана Любі. – Будуть чоловіки, з них навіть два неодружені. Ти – жінка симпатична, може, знайдеш заміну своєму негіднику.

– Ну що ж, прийду! – кивнула Люба.

У дверях Любу зустріла Світлана – прийняла букет квітів та подарунок в упаковці.

– А це Сашко, мій чоловік! – Світлана взяла під руку високого чоловіка з густою бородою.

– Дуже приємно, а я Люба, – усміхнулася гостя.

Сашко застиг – він ніяк не очікував, що доля несподівано знову його зведе з колишньою коханкою. Він дивився, не відриваючись, на Любу. Що вона зараз скаже? Чи не впізнає? Чи вдасть, що не впізнає? Вона посміхається, вже знайомиться з іншими гостями та навіть не реагує на Сашка.

Люба його справді не впізнала. Та й як двпізнати? Колишній Сашко був стрункий і гладко поголений, а тут – бородатий дядько з животом. Та й що вона могла пам’ятати, якщо роман з ним був коротким епізодом у житті Люби.

– Ух, яка красуня, – почувся шепіт серед неодружених чоловіків. Одружені мовчали, але напевно думали те саме, а при дружинах таке не скажеш.

Любу посадили між двома холостяками. Оточена їхньою увагою, вона спочатку не помітила, що Сашко пильно на неї дивиться. Коли помітила – зіщулилася, якось неприємно їй стало від цього погляду. І що цей бородач на неї таке дивиться? Одружений чоловік, чоловік її подруги і так поводиться! Але погляд Сашка не був спокусливим, скоріше якийсь похмурий. До Люби почало доходити, що вона бачила десь ці очі. Але де? Покопавшись у куточках своєї пам’яті, вона з подивом зрозуміла – так, це той самий Сашко, який вився навколо неї і одного разу тремтячим голосом освідчився їй у коханні. Побігав до неї додому кілька разів, а потім різко і не давав про себе знати. Так-так, цей той самий Сашко! О боже, тільки не це! Вона вже так потоваришувала зі Світланою!

– Ну гаразд, мені час! – Раптом сказала Люба і піднялася з-за столу.

– Як так? – разом вигукнули неодружені. – Ви ж тут лише півгодини пробули!

– Ну, правда, Люба – як так? – Запитала Світлана.

Люба послалася на погане самопочуття і поспішила. Одному з неодружених вона дозволила себе проводити, але тільки до під’їзду – на каву вона його не запросить.

Цієї ночі не спали і ворочалися в ліжках двоє – Люба у своєму порожньому ліжку, а Сашко поряд із дружиною. Світлана вже бачила десятий сон, а Сашко розмірковував:

«Ну треба ж, буває таке! Треба якось сказати Світлані, щоб ця Люба до нас більше не ходила. Теж мені – подружки! Я тоді неймовірно вимолив у дружини прощення! А якщо все знову спливе – наприклад, Люба все Світлані розповість, та ще з усіма подробицями? Чи мало яка вона? Та ще й у парі працюють. Розповісти все чесно Світлані – теж не варіант, не хочеться ворушити минуле, та й вона запитає – мовляв, чому ти мені відразу не сказав, що це твоя колишня коханка, хоча б коли посуд разом мили після дня народження? Змовчав, час втрачено. Світлана все ж ревнива, хоч я на сторону більше не ходив, а той випадок вона часто згадувала. Треба якось їй сказати, щоб Світлана від неї подалі трималася. Або якось Любу попросити, щоб відв’язалася, але як?».

Думала цієї ночі і Люба:

Ну треба ж, як неприємно вийшло. Світлана, така класна подруга, а я по молодості такою дне розумною була. Судячи з віку їхнього сина Павла, вони вже були розписані, але ж я спочатку не знала, що Сашко одружений. Ну ось – придбала у своєму житті таку гарну подругу, як Світлана, і майже втратила. Треба якось від неї віддалятися, бо в очі дивитися соромно. Повинитися перед нею не можна, раптом вона взагалі нічого не знає, і все одно соромно. Попроситись до іншої напарниці, чи що?».

Наступного дня Світлана не впізнавала подругу – в очі не дивиться, не посміхається.

– Ти чого, Люба? Тобі Женька не сподобався, який тебе проводжав? Ну відшила б і справу з кінцем. Або я йому скажу.

– Та ні, щось голова з учорашнього дня важка.

– То візьми вихідний.

Якось не хочеться розлучатися Любі з подругою – дуже вже вона хороша, а інші напарниці пліткарки ще ті. Але Люба так для себе вирішила – більше вона ні на яке свято до Світлани не піде, спілкуватиметься на роботі і цього достатньо. Але вже через тиждень Світлана просила Любу прийти до неї на жіночі посиденьки.

– Розумієш, наші чоловіки їдуть у вихідні на рибалку з ночівлею, а ми збираємось відзначити 8 березня – так би мовити, попередня репетиція. Море ігристого, закуски різні, тортик, посидимо весело дівчатами!

Ну що ж, якщо чоловіки на рибалці з ночівлею, то можна. Справді було весело, але в розпал свята додому з’явився Сашко – щось із рибалкою не зрослося. Та й по дівчат приїхали чоловіки, вони зазбиралися, відвезли і Любу.

– Що вас пов’язує з цією Любою? – вигукнув потім у розпачі Сашко. – Що у вас спільного? Робота? От і працюйте собі на здоров’я, чого її в будинок до нас запрошувати?

– Чого ти так закипів? – Здивувалася Світлана. – Що вона тобі зробила? Нормальна жінка!

– Незаміжня – ось чого! А я знаю, як такі незаміжні потім тягають заміжніх на свої різні гулянки з чоловіками!

– По собі судиш? Себе в молодості згадай – то тебе ніхто і не просив, сам побіг.

Ну ось, почалося, знову закиди! Минулого тижня Сашко жив у переживанні, але начебто Люба нічого не видала. Він згадав, що Євген розповідав – довів він Любу до під’їзду на вулиці Шевченка, де вона його і відшила. Ага, до Шевченка від фабрики треба добиратися автобусом, отже Люба буде сідати в автобус на зупинці біля фабрики та їде додому. Ось там її треба почекати на машині.

– Сідай, підвезу до дому, – покликав він Любу. – Розмова є.

Про всяк випадок він увімкнув диктофон. Люба сіла у машину.

– Я взагалі в такі випадкові збіги не вірю, але може бути, – почав він. – Судячи з твоєї поведінки, ти мене впізнала, нехай і не відразу, так?

– Ну так! Це було так давно, що мені вже нецікаво.

– І мені не цікаво! Я тепер дуже вірний чоловік. Але я не зрозумію – чого ти біля моєї дружини трешся, якщо тобі так нецікаво? Гаразд уперше – випадковість, у другий – збіг, але в третій що? Закономірність?

– Вдруге ви мали бути на риболовлі.

– Ну ось що, я свою дружину люблю, нею дорожу, і дуже тебе прошу – ти більше не з’являйся. На тебе я не поведуся, а про минуле згадувати не бажаю, не мозоль мені очі! Я не хочу, щоб Світлана переживала! Працювати з нею я тобі не можу заборонити, а от близької дружби з нею не май, гаразд? І взагалі – вона нічого не повинна знати про наш швидкоплинний роман, не руйнуй мені сім’ю, добре? Я дуже любу Світлану.

Останні фрази він сказав м’яко – хвилювався роздратувати Любу. Але зважаючи на все, вона все зрозуміла, по-доброму посміхнулася і пообіцяла більше не з’являтися. Вона вийшла біля під’їзду і попрямувала додому. Сашко увімкнув голосно музику в салоні, натиснув на газ і поїхав з двору. Він навіть не помітив, як за його машиною мчить якийсь чоловік і вигукує:

– Я тебе знайду, негідник!

Це був Віктор – колишній чоловік Люби.

– Вітя, не треба! – вигукувала Люба. – Це просто знайомий, чоловік моєї подруги, напарниці на роботі, він мене просто підвозив!

– Просто підвозив? Без подруги? І ви мило посміхалися одне одному? Так я тобі й повірив!

– Як ти мене знайшов?

– А я давно за тобою спостерігаю , під вікнами ходжу! У мене зараз знайомства знаєш які? За дві секунди все знаю! І твого негідника знайду за номерами машини!

– Вітя, не смій!

Наступного дня Люби не було – взяла вихідний, справді занедужала. У другій половині дня Світлані зателефонували:

– Ви власниця машини … – Чоловічий голос назвав номер авто, Світлана захвилювалася – машина була дійсно записана на неї, хоч і чоловік на ній їздив.

– Так, а що сталося?

– А сталося те, що ваш чоловік таємно бігає до моєї дружини Люби, підвозить її машиною. Це ваша напарниця, начебто? Як вона після вчорашнього побачення?

– Вона взяла вихідний.

– Мабуть гарний ваш чоловік у ліжку, що вона встати не може!

Світлана зателефонувала чоловікові – він був на роботі, чути були звуки будівництва, він сам говорити не міг, був дуже зайнятий. Вона зателефонувала Любі – немає відповіді. Увечері з чоловіком була розмова, замість пояснень він увімкнув Світлані той самий запис із диктофона.

– Це якась іронія долі, Світлано! Не знав, як тобі все це сказати, але це і є та сама Люба, через яку ми мало не розлучилися. Але вона мені і дарма не потрібна, я тебе кохаю! Ось тому я й хотів, щоб ви не дружили. Мені погано навіть згадувати про минуле.

Світлана все зрозуміла, і не стала засуджувати чоловіка. Люба після вихідного не вийшла, звільнилася, вона лише одного разу зателефонувала Світлані і сказала:

– Пробач, подруго, за минуле, я ж не знала, що все так обернеться. Молодість – не розумна була. А я їду, продаю квартиру, не можу більше у цьому місті перебувати. І перед тобою за минуле соромно, і Вітя мене всюди дістає. Прощавай, подружко, ти хороша.

І на Любу Світлана образи не тримає. Що було те було. Так, молодість – минулого не змінити. Люба більше не з’являється у житті Світлани та Сашка.

КІНЕЦЬ.