Ганнуся закохалася ще їй і 18-ти не було. Хлопець з їхнього села подобався їй давно, і вони всю весну провели разом, гуляючи по місцевих хуторах, ходили на річку, милувалися заходом сонця.

Вона мала вступати у міський технікум. Та одного дня Ганнуся зрозуміла, що чекає дитину. Дівчина не знала, що робити.

-Що скаже мати, сестра, люди?..

Вона розгубилася…

Сказавши коханому, що вагітна, Ганна все побачила на обличчі Павла. Видно було, що він не чекав появи дитини і навряд чи хотів взагалі так рано одружуватись…

Ганна твердо вирішила – народжувати вона не буде. Розповівши про те, що трапилося матері, вона зі сльозами поїхала в місто. Мати доньку не зупинила… У неповній сім’ї підростала і сестра Ганни, мати ледве справлялася, а тут ще старша дочка такий “подарунок” піднесла…

В місті все пройшло добре. Після цього вона припинила зустрічі і всі відносини з Павлом. Та він і не наполягав…

Гірке розчарування оселилося в душі дівчини, а точніше – порожнеча. Вчитися вона вже не могла, тому що не могла розраховувати на допомогу матері, яка все ще сердилася на неї. Треба було шукати в місті роботу і квартиру, щоб на щось жити. У село Ганна повертатися не збиралася: люди шепотілися про неї.

Напевно, сама доля підвела її до вуличного стенду про вакансії на роботу. Рівним почерком було написано свіже оголошення: пропонувалася робота нянею для хлопчика 3-х років, з проживанням в сім’ї. Те що треба!

Ганну взяли працювати в сім’ю викладачів. Малюк Ромка, пізня і єдина дитина в сім’ї, так полюбив дівчину, що так і питався за нею, коли вона зрідка їхала в село провідати матір і сестру.

Йшли роки, Ганнуся прижилася в міській сім’ї. Іван Ілліч та Інна Василівна разом працювали в університеті. Поступово всі домашні справи по господарству Ганнуся взяла в свої дбайливі руки: вона прала і прасувала, наводила всюди порядок, допомагала з уроками Ромчику, ходила за продуктами і чудово готувала.

І коли Ромко підріс і няня йому стала не потрібна, Ганнусю так і залишили допомагати по господарству.

Зарплату Ганна отримувала невелику, за рахунок проживання і харчування, але її це цілком влаштовувало. У подружжя вона знайшла спокій, притулок і добре ставлення до неї.

Одне засмучувало Ганну. Кілька місяців тому вона познайомилася з Ігорем із сусіднього двору. Їхні недовгі побачення вечорами незабаром переросли у щось більше. Молоді люди зблизилися. І ось, вони зустрічалися вже близько трьох років, та дітей в Ганни бути не могло…

Приховувати від Ігоря свою таємницю Ганна не стала. І знову її лишили. І знову на душі гірко… І знову вона одна.

Так що єдиним притулком для неї стала її робота в сім’ї. Вона доглядала за Інною Василівною та Іваном Іллічем, немов це були рідні їй люди. По суті вона стала членом сім’ї. Душа її після другої невдалої любові заспокоїлася. Ганна перестала сподіватися на те, що коли-небудь вийде заміж.

Минуло ще кілька спокійних років. Рома вже відучився в інституті, добре знав англійську мову. У нього були чудові пропозиції по роботі, і він вибрав вакансію за кордоном.

Але заслабла Інна Василівна. Ганна доглядала за нею. Кілька років дбала вона про свою господиню, а Іван Ілліч працював дні і ночі, щоб утримувати сім’ю і допомагати Ромі. Але це тривало недовго. В останні хвилини, Інна Василівна прошепотіла Ганнусі:

-Тільки не залишай Івана, не залишай…

Як нестало Інни Василівни в будинку стало похмуро. Іван Ілліч більше мовчав, похмуро дивлячись в тарілку за вечерею.

Ганна відчувала тепер себе зайвою, самотньою. Їй необхідно було щось змінювати: або шукати нову роботу, а вона по суті нічого не вміла, бо без професії, або треба було тоді повернутися додому, але і там з роботою було не дуже…

В один з вечорів Ганна стала після вечері перед Іваном Іллічем і тихо попросила його:

-Буду звільнятися я, Іван Ілліч. Нащо я вам тепер. Пора мені йти. Спасибі за все.

Іван Ілліч ніби прокинувся від сну. Він підняв голову і з подивом подивився на Ганну.

-Що? Куди? Чому? – тільки й зміг вимовити він. – Ви що… Всі хочете мене залишити? Ось так відразу. Залишити одного?

Ганна зітхнула. А Іван Ілліч встав і підійшов до неї. Він взяв її руку і вперше в житті поцілував.

-Ось що, Ганнусю. Ти ж знаєш, що ти ніяка не робітниця для нас, а справжній член сім’ї. Тому я тебе не залишу. Розумієш?

Ганна кивнула, вона розчулилася.

-І взагалі, – продовжив Іван Ілліч, – мені Інна говорила щоб ти була з нами. Тому що звикли ми один до одного за ці довгі роки. Живи у нас, Ганнусю, не залишай мене. Нехай все буде, як було. Гаразд? Ти бережи мене, а я – тебе.

Вони мовчали і плакали, обнявшись, стоячи біля вікна на кухні. Але після цього обом стало легше. Потяглися тихі спокійні будні. Ганнуся чекала Івана Ілліча з роботи, прибирала в квартирі, іноді дзвонив Рома, обіцяючи провідати…

Так пройшов рік, і другий. Одного разу, напередодні дня народження Ганни, Іван Ілліч заговорив з нею про те, що вона дуже багато значить для нього і він хоче розписатися.

І хоч вони не чоловік і дружина фактично, але юридично він повинен про Ганнусю подбати. Вона молодша за нього. І йому на старість теж догляд потрібен.

Ганна була вдячна Іванові Іллічу за пропозицію, але вирішила без Роми нічого не робити. А коли приїхав Рома, батько знову почав цю розмову. Син погодився з ним, він любив Ганнусю мало не як матір. У Роми на той час була хороша робота і квартира закордоном, він був одружений.

Так Ганнуся, нарешті, стала дружиною… Любили вони один одного з Іваном Іллічем не менш, ніж інші подружжя.

Ганна називала свого чоловіка, як і раніше шанобливо, тільки на ім’я по батькові, а він її завжди незмінно ласкаво – Ганнуся. Ніколи так не була щаслива Ганна. Вона молилася за здоров’я свого чоловіка кожен день, бажаючи продовжити його роки.

І ніхто б не подумав, бачачи цю пару, яка гуляє по парку, що їх пов’язує майже все життя, і які високі та щирі почуття між ними.