Ми з чоловіком пололи картоплю, коли почули скрегіт воріт.

-Це Катя з чоловіком та дітьми приїхали,-якось приречено сказав Діма. У мене теж настрій сповз униз. Ми сьогодні стільки справ запланували, і все нанівець!

-Мамо, тату, ви де?!

Ми до вас приїхали. Довелося відкласти лопату і поспішити до хати.

А там зять уже господарює на кухні. За обидві щоки поглинає кашу, яку я Дімі на вечір приготувала.

-Маріє Ігорівно, а що ще у вас є їстівного? У нас діти голодні, — каже Павло. Довелося накрити стіл.

Коли сімейство вдосталь наїлося, Павло почав звичну і вже набридлу розмову: -Цього року врожай добрий. Бачу ви моркви багато посадили, огірків у вас теж багато. А онуки магазинні їдять.

І цього року нам нічого не дасте? — каже Павло, дожовуючи хліб із сиром.

А дочка знову сидить, дурнею прикидається. Ми з чоловіком переглянулись. Ми втомилися пояснювати, що продаж овочів є наш спосіб заробітку. На пенсію зараз не проживеш. Нам із чоловіком шістдесят п’ять.

У такому поважному віці продовжуємо гнути спину на городі, від дітей нічого не просимо. А зять хоче, щоб ми їх забезпечували овочами, але ніяк не допомагає ні справою, ні фінансами.

-І не соромно вам, самі їсте свіже, а онуки хімікати всякі!

Тут мій чоловік не витримав: -Забирайся з нашого будинку!

Я не збираюся у власному будинку таке вислуховувати!

Ви взагалі нас згадуєте лише тоді, коли вам щось потрібне! Коли вони пішли, я сказала чоловікові: -Може, не потрібно було так грубо? -Вони заслужили. Після цього дня дочка зовсім із нами не розмовляє.

КІНЕЦЬ.