Віра Василівна сумно посміхнулася. Сьогодні у неї День народження. Якраз випало на вихідний день. Тепер ця подія не хвилювала, як раніше. Стала буденною і начебто зайвою. Пomeр цей день разом з Віриним чоловіком Сергієм Вікторовичом три місяці тому. Діти, звичайно, готуються, подарунки, мабуть хочуть якісь приготувати. А які зараз подарунки? … Тут жити не хочеться.

Ще вчора Віра Василівна попередила старшого сина Віктора – ніякого Дня народженя! І щоб передав всім.

Сина назвали Віктором в честь діда. Традиція у них така – дітей називати іменами їх предків.

Середнього назвали Сергійком в честь самого батька – Сергія.

Дочок: Оленою та Ганною – на честь матерів Віри Василівни та Сергія Вікторовича.

Підсумок їх спільного життя: 44 роки разом і четверо дітей.

І якого життя! …

Віра Василівна похитала головою з одного боку в інший. Вона сиділа за столом на кухні, за остиглим чаєм.

Ось при Сергієві – це були дні народження, були свята. Душа раділа, і руки знали, що робити.

І в останні роки, навіть коли він заслаб, Сергій організовував їх сам. І як символ – букет квітів! А на минулий день народження – ледве міг ходити – все одно приніс букет. Зазвичай вони разом ходили на нетривалі прогулянки, а тут відволіклася на дві години – Аня просила приїхати і посидіти з онукою. У Ані сесія, і треба було здавати курсові.

Коли повернулася додому від доньки – на столі у вазі стояв букет!

Сергію, ти навіщо вставав? – здивувалася вона.

А він посміхнувся:

– Нічого. Я на таксі.

Традиція дарувати квіти прищепилася не відразу. З того дня, як вона народила Віктора. Потім – Сергія. Далі – дівчаток. Тобто – на кожне народження дитини. І потім, продовжуючи традицію став дарувати квіти на кожен її день народження.

Віра Василівна полинула в спогади. Їй згадався чоловік. У Сергія був хороший голос, і він щоразу за столом або наодинці з нею наспівував їй пісні.

І далі додавав від себе: – А ще я хочу в цей день тобі квіти подарувати.

Тут його імпровізації були різними. Але в будь-якому випадку радісними, душевними. А тепер… І сьогодні, чим ближче підходив час до вечора, тим томливіше ставало на душі. Це перше застілля без нього. Без його квітів. Лише в пам’яті чуються слова, мелодії його пісень, які виштовхують на очі сльози.

Але Віра Василівна знала, хоче вона того чи ні, а до шістнадцяти годин діти все одно зберуться. І її привітати і батька пом’янути. Яке ж це тепер свято без поминання найближчої їм людини. Привезуть і онуків. І добре б їх зустріти не заплаканими очима.

Віра Василівна намагалася постійно чимось відволікатися, але варто було зупинитися, присісти – перед очима поставав Сергій. Його усмішка, з якою він дарує їй квіти, і пісні., ..

З грудей мимоволі виривався стогін, і Віра Василівна ховала обличчя в хустку, яка завжди супроводжувала господиню.

Ех, Вікторович, Вікторович … що ж ти так … Адже обіцяв разом, а пішов один … Як без тебе сумно …

Першими прийшов Віктор з сім’єю

Принесли торт, шампанське, букетик квітів. А внуки свої малюнки – розмальовки. У квартирі тиша і туга поступово перетекли в гомін, рух, дитячий сміх. А з приходом інших дітей і онуків смутку і взагалі не залишилося.

До шістнадцятої години всі нарешті сіли за стіл. Віктор розлив шампанське. Піднявся і почав вимовляти тост:

– Мама, сумно цей день твого народження проходить, – зітхнув, – без тата ….. Від його слів стало сумно всім, а Віра Василівна приклала до обличчя хустинку та схлипнула.

А син продовжив:

– Але давайте все ж спочатку ці келихи піднімемо за тебе, мама. А потім – за тата ….

За столом звучав дзвін келихів. А в коридорі пролунав – дверний дзвінок…

Гості перезирнулися. А Віктор запитав: – Мама, ти когось чекаєш?

Віра Василівна знизала плечима: ні…

Син пішов в коридор, і звідти почулося клацання замка.

Перед дверима стояв молодий чоловік. В одній руці він тримав великий букет квітів, в іншій – рожеву папку.

– Доброго дня ! – Привітався прийшов. Віктор кивнув у відповідь. – Тут проживає Віра Василівна Микитенко?

– Так, – відповів Віктор, поглядаючи на незнайомця і на букет.

– Вона вдома ?

– Так.

– Тоді дозвольте увійти?

Віктор зрушив з місця, і молодий чоловік ступив через поріг.

– Доброго дня ! – Урочисто сказав гість, увійшовши в кімнату.

– Доброго … –  вроздріб відповіли йому сидячі за столом.

Молодий чоловік чіпким поглядом виявив винуватицю торжества і приступив до справи:

– Шановна Віра Василівна, від імені нашої фірми і від себе особисто дозвольте привітати вас з чудовою подією – з вашим днем ​​народження! Побажати вам щастя, здоров’я, любові близьких і друзів. І від імені Сергія Микитенка вручити вам цей букет.

Молодий чоловік пройшов до середини столу, де сиділа Віра Василівна, і простягнув їй квіти.

Розгублена іменинниця піднялася, але відчуваючи, що ноги не витримують, її тіло раптом стало важчим, сперлася на стіл однією рукою, іншою прийняла букет.

– І ось, – поклавши на стіл папочку, розкривши її висмикнувши з затиску кулькову ручку, простягнув її іменинниці: – Будь ласка, розпишіться.

Віра Василівна прийняла ручку і безпорадно, повними сліз очима, подивилася на дітей. Її німе прохання зрозуміли. Менший син Сергій, що сидів поруч з нею запитав гостя:

– Мені можна ?

– Будь ласка . Якщо іменинниця не заперечує, – посміхнувся той.

Заперечень не було, і квитанція була підписана.

Тим часом Віра Василівна знову промокнула з очей сльози і побачила в середині букета записку.

Дістала її тремтячими пальцями.

“Вірочка, я тебе вітаю з днем ​​народження! Шкода, що цей останній букет я не зміг подарувати сам”, – прочитала вона неголосно . Але у виниклій тиші її слова розчули.

– Спасибі, мій дорогий … – так само тихо сказала вона і крізь сльози посміхнулася. – Як же ти зміг? …

Кілька секунд всі зачаровано мовчали.

Першою заговорила Олена:

– Тату, браво! – і сплеснула долонями.

Її підтримала Аня, слідом невістки. Чоловіки за ними і жінки піднялися.

Старша внучка, Вірочка, збігала на кухню принесла вазу під квіти. Звільнивши місце на столі, і поставили посередині.

Незабаром над букетом задзвеніли келихи.

– Мама ми тебе вітаємо разом з татом!