Коли дружина повідомила мені про свою вагітність, я був невимовно щасливий.

Одразу вирішив, що у мене народиться син, моя гордість та спадкоємець.

Я водитиму його на футбол, риболовлю, навчу їздити на велосипеді. Ми станемо найкращими друзями, я все робитиму заради його щастя та добробуту.

Моя мрія здійснилася частково. Так, дружина дійсно народила хлопчика, проте захоплення малого виявилися зовсім не хлопчачими. З дитинства Ростик любив гратися ляльками.

Коли ми йшли до магазину, то замість машинок, син біг у відділ для дівчат й просив купити йому нову ляльку.

Дружина не бачила в цьому нічого страшного, а я місця собі не знаходив.

Коли Ростик пішов у школу й ми запропонували дитині обрати гурток чи заняття, які він хотів би відвідувати, знову мої плани рухнули.

З усіх варіантів чоловічих занять: карате, бокс, футбол, баскетбол, байдарки чи навіть шашки, він обрав гурток рукоділля.

Мої руки просто опустилися.

Син повертався додому з радісними оченятами й показував мені з матір’ю, яку красиву сукню йому вдалося пошити. «Переросте» – думав я, чи правильніше сказати, сподівався я. Нічого подібного.

Поки однолітки Ростислава залицялися до дівчат та ходили на побачення, мій син не виходив зі своєї кімнати, бо був зайнятий шиттям нових суконь.

Розчарувавшись повністю я просто змирився, що доведеться прийняти свою дитину з її химерами.

Ростик давно уже виріс, став відомим модельєром. Його часто показують по телевізору, його запрошують на модні покази, його одяг користується популярністю. Мій син досяг успіху у тій справі, якою займався, але я не можу сказати, що пишаюся ним.

Щоб не говорила дружина, мені соромно зізнаватися друзям чи товаришам чим займається мій син.

КІНЕЦЬ.