Петро вже сів їсти вінегрет, коли на кухню прийшла його дружина Юля.

– Петрику, донеси, будь ласка, мою валізу до таксі, – раптом сказала вона. – Щось вона в мене важка якась вийшла, хоч і брала я всього поменше, – звернулася Юля до чоловіка.

– Не зрозумів, люба, яка ще валіза?! – ахнув Петро.

– Моя валіза, Петрику! Я їду! – раптом сказала дружина.

– Коли, куди?! – Петро не розумів, що відбувається.

– Сьогодні. Петрику, в чому річ, ти забув чи що?

– Забув? Я й не пам’ятав! Ти чому мені про це тільки зараз говориш? Раніше не могла?

– Могла! І говорила. Цілий тиждень. Як дізналася, що летіти доведеться, так і сказала. Так, Петро?

– Не чув я нічого подібного.

– Так? Тобто, ти хочеш сказати, що це не ти мені заявив, що впораєшся сам, і допомога моєї мами тобі не потрібна?

– Допомога Антоніни Петрівни? Мені? Навіщо це?

– Петре, я говорю ще раз. У відрядження мене відправляють на місяць, не менше. Ти справді з усім впораєшся сам?

– Я – доросла людина! Впораюся, звісно. Хоча я й дізнався про все в останній момент.

– Петре, ти і готувати їжу сам будеш?

– Звісно. Ну, в крайньому випадку в ресторані замовлю.

– Добре, нехай так. І прати костюми та сорочки сам будеш? Впевнений? І взуття мити?

– Буду. Що там складного? Ну, пральня теж не виключена.

– Добре, Петре. А прибирання в квартирі хто робитиме? Ти?

– Я, звісно. Вже для цього мені твоя мама точно не потрібна!

– Яка ж ти самовпевнена людина, Петре. Однак, нехай буде по–твоєму.

– І все ж чому я нічого не знав про твоє відрядження?

– От і я не зрозумію, чому ти мене не слухав. А також ледь уявляю, як ти без мене справлятися тут будеш.

– Ну, вже точно маму твою не покличу!

– Добре, Петре, добре. А то вона відпрошуватися з роботи зібралася, а тепер їй цього робити не треба.
– Не треба! Де твоя валіза, Юлечко? Довге прощання – зайві сльози.

Провівши дружину до таксі, Петро вирушив працювати. Чесно відпрацювавши цілий день, Петро додому не поспішав.

– А що я там забув? Юльки немає ж, контролювати мене нема кому. Посиджу я з хлопцями в кафе, відзначу, так би мовити, перший день життя холостяка, – вирішив Петро і так і зробив.

Додому він повернувся о дев’ятій годині вечора.

– Краса яка, я вже й не пам’ятаю, коли востаннє так відпочивав, – думав Петро, відчиняючи двері до своєї квартири.

– Тату, тату, а ти де був? – почув Петро знайомі голоси

На нього запитливо дивилися дві пари однакових і таких знайомих очей.

– Тату, я їсти хочу! – заявив Павлик

–І я теж, між іншим! – додав Грицько.

– Хлопчики, а ви як тут опинилися? – запитав у синів здивований Петро.

– Ми взагалі–то тут живемо, тату. Ти що забув?

– Ні, але. Ви що ж, весь місяць тут жити будете?
– Звичайно, нам же ж до школи ходити треба.

– Це правда. Ви зробили уроки?

– Зробили, але ти перевір. Мама завжди у нас зошити перевіряє. Але спочатку ти нас погодуй, тату.

– Павлику, Грицько, а ви що ж нічого не їли ще?!

– Чому ж не їли? Ми суп собі в мікрохвильовці розігріли, коли зі школи прийшли.

– А як це ви зі школи одні прийшли? Вас же не відпускають.

– Тату, ми не одні прийшли. Нас сусідка тітка Катя забрала, мама нам записку якусь із печатками давала для вчительки. Тож тітка Катя нас тепер завжди забирати зможе.

– Ясно. Але ж ви давно прийшли вже, ви ж у першому класі тільки вчитеся. І поїли всього один раз?

– Ні, не один. Ми бутерброди ще собі робили. І макарони з котлетами розігрівали. Тату, ти що нас годувати не будеш?

– Буду, буду, зараз переодягнуся і яєчню вам посмажу, – заспокоїв синів Петро. – Хлопчики, а чому вас уранці вдома не було, коли я на роботу йшов?

– Тату, нас мама вранці до школи відвела. Ти спав ще. А в нас сьогодні лінійка була.
– Ясно. Ясно, що нічого не ясно, хлопчики. І що мені тепер робити? – поцікавився у синів Петро.

– Вечерю готувати. А то ми мамі на тебе скаржитися будемо!

Погодувавши дітей, Петро вирішив зателефонувати дружині та дізнатися, як так вийшло, що близнюки вдома залишилися, а не до тещі на час її відрядження переїхали, як це було раніше.

– Юлю, добрий вечір. Як добралася? Чи все в тебе добре?

– Добрий вечір коханий. В мене все гаразд. Як ти там? Справляєшся?

– Ось про це я й хотів з тобою поговорити. Юля, чому діти цього разу залишилися вдома?

– В сенсі?

– В прямому. Я прийшов, а вони вдома голодні сидять.

– Петрику, не перебільшуй. Я багато їжі приготувала, вже на день вам мало вистачити.

– Я тебе не про їжу питаю. Чому теща цього разу хлопців до себе не забрала?

– Петре, любий. Але ж хлопчики пішли до школи, а мама моя живе в сусідньому місті. Як ти собі це уявляєш?
– Але раніше ж брала.

– Петре, не вигадуй. Раніше наші діти ходили до дитячого садка. А тепер. Я ж цілий тиждень із тобою з цього приводу розмовляла, пояснювала, умовляла, щоб ти дозволив моїй мамі пожити з вами. Але ти не погодився. І сьогодні вранці свого рішення не змінив. Чого ти тепер хочеш від мене?

– Я хочу, щоб завтра ж вранці твоя мама приїхала до нас. Цілий місяць один із дітьми. Хто їм їжу готуватиме?

– Ти! Ти сам про це мені сказав, у крайньому разі казав у ресторані їжу замовляти.

– Це я про себе говорив. Але діти. Хто буде їм шкарпетки та сорочки прати?

– Ти! Або пральня.

– Про це теж я сказав? Хоча, напевно, сказав. Але це не годиться! А збори? Вони вже за один день гору посуду в мийку наставили і крихти по всій квартирі.

– Петрику, ти ж сказав, що прибиратимеш сам.

– Дзвони тещі, нехай негайно приїжджає.

– Петре це неможливо вже.

– Це ще чому?!

– Ну. Мама свого заступницю, напевно, вже зранку у відпустку відправила, у тієї внучка народилася, вона дочці допомагати поїхала. Хоча можеш сам подзвонити, уточнити. Я не буду.

– Як це?

– Характер моєї мами ти добре знаєш. А оскільки ти сам від її допомоги відмовився, то вона тепер напевно образилася. Але ти спробуй, а раптом. Удачі тобі, любий.

І Юля поклала слухавку. Вже через п’ять хвилин Петро дзвонив тещі.

– Антоніно Петрівно, добрий вечір!

– Добрий вечір, зятьок! Як справляєшся з дітьми?

– Ніяк! Мені допомога ваша потрібна. Приїжджайте терміново!

– Ще чого захотів. Я, між іншим, працюю!

– Але Юля сказала.

– Юля сказала, що цього разу моя допомога тобі не потрібна. Молодець, ростеш у моїх очах. Як там Павлик і Грицько? Ще не всю квартиру рознесли? Хоча вони вже великі, першокласники. Тепер з ними проблем уже менше.

– Ви смієтеся, чи що?!

– Навіть не посміхаюся. Я, розумієш, заради тебе відпустку вирішила взяти взимку, а ти в нас виявляється самостійний. Так от, змінити вже нічого не можна. Із роботи мене ніхто не відпустить. Справляйся сам, герой ти наш. Сподіваюся, що до приїзду Юлечки доживеш, хоча щось я сумніваюся. Дзвони, не пропадай, Петрику.

І теща поклала слухавку. Це кінець. І як це я Юльку не слухав зовсім. Що тепер робити? Двоє шибеників на мені цілий місяць. Хоча, є ще вихід, – вирішив Петро і подзвонив. Мамі.

– Мамо, добрий вечір. Як твої справи?

– Добрий вечір, синочку. У мене все добре. Як ти?

– Мамо, тут така справа. Юля у відрядження поїхала.

– Я знаю. І що?

– А хлопчики зі мною залишилися.

– Я знаю. Молодець, що від допомоги тещі відмовився.

– Мамо, ти не розумієш. Що я з ними один цілий місяць робити буду?

– Не знаю, якщо чесно. Я ледь можу собі уявити, що ти з самим собою робити будеш цей місяць, а тут ще і Павло з Грицьком.

– Мамо, допоможи мене, будь ласка.

– Як?

– Приїдь, терміново.

– Так? Ти впевнений?

– Впевнений.

– І слухатимеш мене?

– Буду!

– І по кафе ходити не будеш?

– Не буду.

– І кашу вівсяну їстимеш на сніданок?

– Буду, все буду. І зарядку робити, і з дітьми гуляти, і все–все.

– Чудово, синку. Вже виїжджаю. Я знала, що ти слухняний хлопчик. Чекай, до ранку буду.

Вранці Петра розбудив дзвінок у двері.

– Мамо, як я радий тебе бачити.

– А я як рада, Петрику. Ось навіть кашу в термосі для вас привезла, переживала, що не встигну приготувати. Так що буди хлопчаків, робіть зарядку, йдіть вмиватися і до столу.

– Алло, мамо. Може, без зарядки обійдемося?

– Що ти, Петрику? Без зарядки ніяк не можна. Адже ж я можу і поїхати.

– Мамо , а там у тебе список великий?

– Все як завжди, синку. Ти дитинство своє згадай. Нічого нового я не вигадала. Та й вигадувати не збираюся.

– Мамо, але я вже виріс.

– Для мене ти завжди будеш моїм маленьким улюбленим хлопчиком. Хоча, постривай–но. В магазин ходитиш ти, дітей до школи відводити теж доведеться тобі. А в іншому, я оточу тебе тією ж турботою і увагою, якими ти був оточений в дитинстві.

– От за це я й переживав. Краще б теща приїхала. А то мама своєю турботою мене виведе зовсім, – подумав Петро, але тут же ж зі своєї спальні вибігли хлопчаки.

– Ого, баба Марія приїхала, – хором галасували Павлик і Грицько.

Весь місяць Петро був оточений турботою і увагою своєї коханої і люблячої матусі. І з нетерпінням чекав повернення Юлі, щоб цієї турботи стало менше. Однак, хлопчаки залишилися задоволені. Напевно, вони ще не розуміють, що занадто багато уваги – це також погано.

КІНЕЦЬ.