Мої мама з батьком прожили у дев’ятиповерховому будинку все своє життя, і це був наш дім, де ми з моїм братом зростали. Тепер ми живемо окремо, але там залишились наші батьки. У минулому вони допомогли нам придбати власне житло.

Це великий внесок у наше майбутнє. Проте, зі скромних заощаджень батьків нічого не лишилося. Обоє вже пенсіонери. У батька слабке здоров’я, тому велика частина пенсії йде на медикаменти.

Через це, вони змушені жити досить скромно.

Проте, ми ніколи не чули, щоб батьки скаржилися нам на відсутність грошей. Вони не люблять говорити про свої проблеми. Ми з братом вирішили підтримувати їх матеріально не чекаючи прохання про допомогу. Кожного місяця передаємо їм по дві тисячі гривень кожному.

Для нас це невеликі кошти, а для них – велика підтримка. Я думала, що мама відмовиться від нашої пропозиції, тому написала навіть промову, щоб переконати її, але вона не відхилила нашу допомогу. Просто подякувала і розплакалась, що має таких чудових дітей.

Чоловік пенсійного віку нещодавно заселилася поверхом вище. Він досить неговіркий та не підтримує зв’язок з іншими мешканцями будинку.

Дуже рідко виходить зі своєї квартири, і ми зробили висновок, що він просто не бажає спілкуватися. Тому й припинили будь-які намагання, адже кожен живе так, як йому хочеться.

Здається, що життя для Василя Григоровича не є легким. Ми помітили, як він ретельно рахує копійки в магазині, щоб придбати хліб. Рідко купує продукти, навіть першої необхідності.

Жоден з мешканців не заходить до нього в гості, рідні теж не провідують. Якось ми з мамою пішли разом до його квартири. Мама запитала, чому той купує лише хліб. Василь Григорович зізнався, зі сльозами на очах, що його пенсія мала, вистачає лише на комунальні послуги, а на їжу залишається мізер.

Мама запитала, чи є у нього діти. На що той відповів, що діти придбали йому цю квартиру, а його власну продали. Вони забрали гроші собі. А батькові сказали, що їх повідомлять, коли того не стане.

– Отакі в мене діти,– сумно промовив дідусь,

— Може, це я їх погано виховав?

Не розумію, чому вони так повелись?”

Моя мама співчувала йому і замислилась, як можна допомогти. Тому робила, що могла: ділилася продуктами, які ми привозили. І тепер ще більше цінувала те, які турботливі у неї діти. Не кожному так щастить.

КІНЕЦЬ.