Дочка моя остаточно «злетіла з котушок». Два місяці тому вона нар одила сьому дитину. Хтось подумає: «Чим ти незадоволена?! Таке багатство! Живи та радуйся онукам!». Ага.

Я подивилася б, скільки часу такий розумник витримає життя в будинку з цією малолітньою ба ндою? Вся ця маленька згая кричить, мчить по дому, ламає і перевертає все що можливо і що неможливо. Я у цьому коաмарі живу вже п’ятнадцять років. П’ятнадцять років, з ранку до вечора стою біля кухонної плити, щоб нагодувати всю цю ораву, та ще й дочку та зятя на додачу.

Після народження сьомого онука я не витримала.

— Іро, у тебе совість є?! Куди тобі стільки дітей?

Я вже не впораюся з ними!

— Мамо, але ми стараємось, працюємо, щоб усіх забезпечити!

— Краще б перестали нар оджувати… Місяць тому зустріла свою стару подругу. Солідна, доглянута жінка.

— Маринко, як я рада тебе бачити! Що з тобою? Ти хв ора?

— Запитала вона мене. — Чому ти так вирішила?

— Здивувалася я.

— Ти себе у дзеркалі бачила?

Погляд заби того собаки, вибач за порівняння. А з волоссям у тебе що? А з манікюром? Я тобі дам телефон свого перукаря. Я втекла, не дослухавши. Ну не пояснювати ж їй, що в мене соплі підтерти часу немає, куди вже мені по перукарням шастати… Два тижні тому захворів мій брат.

Він живе одинаком. Поїхала доглянути його. Ви не повірите – я так добре відпочила. І кілька книг прочитала, і кіно ми з братом дивилися. А вже про тишу та спокій у домі я взагалі промовчу. Я знову відчула себе білою людиною, а не рабом на плантаціях. — Мариночко, залишайся зі мною довше.

І мені веселіше, і ти відпочинеш, – запропонував мені брат. Як же, «залишайся». Дочка мені по кілька разів на день телефонує, цікавиться, коли я повернуся. Сама зі своїми дітьми впоратися не може… А ви кажете: «Живи і радуйся».

КІНЕЦЬ.