– Привіт! Ти прекрасна! Чудово виглядаєш!

– Дякую! Чого прийшов?

– Як ти змінилася…

– Життя внесло свої корективи.

– У тебе хтось з’явився?

– Так я познайомилася з чоловіком. Але тебе це не стосується!

– Ти якась сувора стала. Не думала, а чому у нас не склалося життя?

– Що? Приходиш через рік і намагаєшся розмовляти про наше з тобою спільне життя. Та ти мене покинув. Не думав про дітей. Ще одного собі народив. Від спільних друзів дізналася.

– Наші діти вже дорослі.

– Так. Діти дорослі. Слава Богу! І все у них добре! Денисе, ти вчинив як негідник. Залишив мене через смс. Навіть зі мною відкрито поговорити не міг. Смс! Показати тобі? Зберегла на згадку:

“Лілля! Я люблю іншу. Подам на розлучення сам. За речами прийду пізніше.”

Довго ж ти за речами йшов – цілий рік.

– А навіщо ти моє повідомлення зберегла?

– Для історії! Роздрукувати хотіла й у рамку поставити! Доньці з сином у кімнаті на стіну почепити, як інструкцію. Пам’ятка. Щоб знала дівчинка, що треба любити себе та всі чоловіки – негідники. А синові в кімнату на стіну замість годинника. Якщо так буде робити з жінками, то негідником стане. Та передумала. Коли одну людину зустріла, виявилося, що є й нормальні чоловіки. Уважні, порядні, люблячі та дбайливі. Віриш, тільки жити собі почала.

– Лілю! Ну, навіщо ти так?

– Як? Як, Денисе? Що ти хочеш від мене? Яке ставлення до себе ти хочеш? Ти спочатку зник. Я як не розумна шукала тебе скрізь… Ворожками бігала, стільки грошей витратила, сліз виплакала. А ти зі своєю молодою розважався. Залишив мене смскою, подав на розлучення, про своїх дітей забув. Заявився… Через рік прийшов за речами.

– Лілю, пробач мені. У мене були обставини.

– Які в тебе могли бути обставини?

– Різні…

– Якщо ще одна молода коханка з’явилася. У гонитві за молодістю, красою, пристрастю… Ти б задумався про те, а чи довго тобі треба буде все це?

– Ти про що?

– Та про молоду твою, з якою ти не жив довгі роки разом і не переживав життєвих труднощів. Впевнена, що вона тебе не цінує, як я цінувала. Згадаєш мене, залишишся ще один. Життя буде вже не таке легке і безтурботне як було раніше.

– Ти стала зовсім іншою.

– Я й не думала, як весело буде речі твоє збирати. Та ми й із дівчатами з цього приводу відгуляли, розлучення відсвяткували. Цілий тиждень, мабуть, відзначали. Мені п’ятдесят. Ну і що? І чоловіки на мене виявляється ще дивляться, а я й не помічала. Вся у родині була. А тут нарешті на себе звернула увагу. Зняла свій халат, одягла спортивний костюм та пішла у фітнес зал. Ти знаєш, Денисе, я тільки зараз зрозуміла, що жила не своїм життям, а твоїм та дітьми ще. Не бачила нічого, окрім ваших проблем. У тебе характер не найкращий. А я на все закривала очі. Зараз знайшла улюблену роботу, а у вихідні сплю скільки захочу. І ніхто мені не капає, не каже, яка я не розумна. Почуваюся чудово. Погано одне, що пізно зрозуміла. Треба було лишити тебе раніше. Не чекати, поки лишеш мене ти. Сама у всьому винна.

– Ти навіть не хочеш вислухати.

– Ні. Не хочу. Я тебе не хочу слухати. І маму свою мені не посилай. Після того, як ти мене лишив, свекруха тут і перестала з’являтися. Раніше стирчала щотижня, щонеділі. А тижнів три тому активізувалася, оголосилася… Запитувала про здоров’я, про дітей згадала. Раніше й не цікавилася тим, як ми цей рік прожили. Може, я в занедужала, не стало мене… Адже знала чудово, що в мене більше немає нікого. Тато та мама на цвинтарі.

– Я розумію все. Ти ображена.

– Та не те слово. Забирай геть речі свої. Валіза давно на балконі стоїть із твоїми вудками, похідними рюкзаками. Був вже по походах. Дружина не пускає зараз? Забери, заважають. Тільки про тебе нагадують. Відвезти хотіла сама, та не хочу стикатися з твоєю пасією, бачити її не хочу. Одруженого чоловіка відвела з родини та ще й народила. Виховуй тепер свого синочка, а нам дай спокій.

– Добре-Добре. Зрозумів. Зараз заберу речі та піду.

– Що ж. Будь ласка, щоб мої очі тебе не бачили.

– Пробач мені, Лілю! Вибач! Дуже винний. Я знаю. Зараз і розплачуюсь за свою інтрижку.

– Інтрижка? Ловелас! У тебе все життя є інтрижкою. Тобі скоро на пенсію, а ти все по дівчаткам скачеш. Заспокоїтись не можеш.

– Та не було в мене нікого. Я завжди любив тебе.

– Що ти мене обманюєш? А Катя з паралельного потоку, коли навчалися в інституті. А дружина Толіка – Валя! Як ти міг спати із дружиною друга? Так зробити зі своїм близьким другом… А Олена з твоєї роботи… Гуляв, поки та не звільнилася. Я зателефонувала їй, сказала, що якщо не припиниться зв’язок і не звільниться, то чоловікові її все розповім. Все життя ти гуляв, чоловік мій колишній!

– А що ж ти мовчала? Чому не казала мені, що все знаєш?

– А сенс? Ти що, припинив би свої, як ти кажеш, інтрижки? Любила дуже. Діти були маленькі, на все закривала очі. Не розумна була.

– Та не було в мене останнім часом нікого.

– Ну так. А твоя пасія? Від Святого Духа народила сина.

– Ні. Син Мій. Але в нас з тобою останнім часом і розуміння не було. І розмовляти перестали. Ти віддалилася від мене. Діти виросли. А мені не вистачало тепла, турботи.

– Це в тебе ніколи розуміння ні з ким не було. Тому що ти його не хотів. Егоїст!. Тепла тобі не вистачало? Отже, знайшов, де пригріли і подбали. Що ж, любий, неголений і в брудній сорочці прийшов. Не випере тобі твоя дбайлива і не погладить? Мабуть, ніколи дбати.

– Мами не стало. Поховав того тижня. У мене зараз нікого немає.

– Вибач, шкодую. Що сталося?

– Занедужала. Мабуть, коли дзвонила тобі, хотіла сказати, що погано почувається, і повинитися. Потім зрозуміла, коли твій голос почула, що образу ще тримаєш на мене. Не почала говорити, що зле їй.

– Вибач, не знала. Нехай їй земля буде пухом.

Денис мовчав, опустивши голову. Стояв у коридорі і вислуховував закиди колишньої дружини.

– Адже ми обоє не молодшаємо. Я й не думала, що побачу тебе і мені буде невесело. Так добре все починалося, коли зрозуміла, що вільна. Ні перед ким не звітую. А зараз побачила і в мене не образа до тебе, а жалість. Вибач. Що бачу, то говорю як є.

Денис тихо пройшов на балкон та забрав речі.

– Ти допоможеш мені вниз знести? Бо багато дуже сумок. Навіщо ти мені все склала? Могла просто викинути.

– Нагромадив же за ціле життя. Раптом знадобляться ще. Давай допоможу. Так бути!

Ліля швидко накинула пальто. Надворі було прохолодно. Почався жовтень і різко похолоднішало. Полили дощі. Погода явно не тішила і настрій був поганий.

Денис із Лілею вийшли з під’їзду.

– Ну де твій апарат?

– Машина на прибудинковій парковці.

– А що, вона в тебе відчинена? Вікна в машині навіщо відкриті залишив?

Ліля та Денис підійшли ближче. У машині плакала маленька дитина.

– Господи! Навіщо ти дитину з собою взяв? Він втомився, мабуть, йому спекотно в машині?

– Не знаю. Він цілий день сьогодні плаче. Не зрозумію, що з ним?

– Може, щось турбує? Потрібно було на огляд відвезти. Чому ж твоя дбайлива дружина з дитиною не залишилася, поки ти за речами катаєшся?

– Та я не за речами приїхав… Ну та гаразд.

– А навіщо тоді?

– Прощення попросити…

– Бог простить. А що сталося?

– Тані не стало, коли народжувала. Мама, поки була, мені допомагала, а зараз не стало і її. Залишився один. Не знаю, що робити? Мабуть, няню найму. Ще раз пробач!

–  Мені шкода.

Денис сів у машину і поїхав.

Ліля довго дивилася вслід їдучій машині і думала: “Як життя закрутилося. Раніше такий був впевнений у собі чоловік, доглянутий і гордий… А зараз… Змінився. І не в найкращу сторону. Лоск зник… Шкода його… А з іншого Бо він же мене залишив…”