З Андрієм ми живемо в шлюбі вже майже 3 роки.

У минулому році в нашій сім’ї були дуже складні часи.

Тоді справа у нас ледь не дійшла до нашого розлучення, на жаль.

У цьому всьому, правду кажучи, звичайно, винні ми з Андрієм у цьому обоє.

З часом просто стали менше уваги приділяти одне одному, розчинилися у суцільному побуті і стали постійно незадоволеними через часті перевтоми на роботі та різні справи не пов’язані з сім’єю.

Але ініціатором цього всього виступав все-таки сам Андрій, а не я.

Врешті, після цього всього, батьки нас помирили, і не дали нам розлучитися.

Вони зберегли нашу сім’ю, допомогли впоратися з сімейними проблемами і ми залишилися з чоловіком разом.

З часом відносини у нас цілком налагодилися, наче було життя, як у всіх, але все-таки якийсь особливий осад у мене залишився надовго.

А нещодавно так вийшло, що два місяці тому я отримала спадок від свого дідуся однокімнатну квартиру в центрі міста.

Ремонту там особливо немає, і сам будинок старенький, тому ідею таку, що ми будемо жити там ми навіть не розглядаємо, там дійсно дуже маленька квартира.

Так як свого власного житла у нас зараз немає, Андрій пропонує мені продати цю квартиру мого дідуся, і вкласти гроші, які ми отримаємо, в покупку нашої спільної квартири.

Він хоче, щоб тепер нам жилося спокійніше в усьому, адже буде свій власний дах над головою.

Правду кажучи, я б і рада так зробити, але не знаю, чи можна довіряти моєму чоловікові, після всього, що було в нашій сім’ї в минулому.

Якщо один раз він уже намагався зі мною розлучитися просто так, то я вважаю, що він це може і вдруге зробити.

Зараз я продам дідусеву квартиру, ми разом купимо житло, яке тепер належатиме нам обом.

А завтра Андрій знову подасть на розлучення і забере частину майна собі, до якого він не має взагалі ніякого відношення?

Я просто не можу не думати про те, що після того, як ми придбаємо житло, Андрій все-таки вирішить від мене піти.

А, найцікавіше, що при розділі майна я втрачу аж цілу половину від вартості свого спадку, а це великі гроші у наш час.

Я, звісно, розумію, що в сім’ї навіть не має бути таких думок у когось з подружжя про розлучення навіть в майбутньому, інакше для чого жити в шлюбі.

Але не можу нічого вдіяти зі своїми думками: спогади про його зраду ще довго не залишатимуть мене і це цілком зрозуміло.

Мої батьки вважають, що я можу продати свою квартиру, але за умови, що якщо Андрій хоче купити спільне житло, то нехай половину коштів відразу своїх у нього вкладе, щоб потім не було зайвих питань і непорозумінь з цього приводу, щоб ми у рівних частинах вклалися в своє житло.

Але сам Андрій чомусь моїх побоювань не розділяє, і вважає, що я веду себе егоїстично і несправедливо по відношенню до нього, позбавляючи нас шансу почати жити по-людськи, і хочу, щоб мій чоловік взяв великі кредити і борги.

Свекруха моя теж вже сказала мені, яка я недобра людина, і що спадкова квартира для мене дорожче, ніж наша з чоловіком сім’я і наші майбутні діти.

А я вважаю, що якщо цю квартиру мені особисто залишив дідусь і я сама маю повне право нею розпоряджатися і вирішувати, як буде краще для мене.

Якби чоловік не хотів вже раз залишити мене, я б погодилася її продати, але зараз думаю, що це житло має залишитися для мене, щоб в разі чого я мала свій власний дах над головою.

Невже це рішення не правильне і я маю вчинити по-іншому?

КІНЕЦЬ.