– Здрастуйте! Я по оголошенню прийшла… Щодо кімнати!

На порозі квартири, де жила Жанна Ігорівна, стояла якась сіренька дівчина, одягнена в потерті джинсики і запрану футболочку.

На її ногах красувалися добряче поношені кросівки, а в руках вона тримала сумку теж не аби–яку.

Світле хвилясте волосся було зібране в простецький хвостик. На обличчі ані грама косметики. Єдине, чим вона могла привернути до себе увагу, були її очі. Величезні, сині і ясні…

Уважно придивившись до дівчини, Жанна Ігорівна кивнула головою.

– Ну, заходь, – сказала вона. – Значить так, люба моя, електрику даремно не витрачати, воду не лити, економніше все робити, зрозуміло?! І щоб чисто було! І жодних гостей! Є питання?

Дівчина посміхнулася і кивнула головою:

– Так, добре.

– Поступлива – подумала Жанна. – Велика рідкість у наш час… Відразу видно, що з села приїхала.

З подальшої розмови з’ясувалося, що дівчину звати Ліза і вона справді приїхала з села, де її сім’я має власну ферму, а сама вона приїхала вчитися на ветеринарку.

– Зрозуміло, корів лікуватимеш, – підвела підсумок Жанна Ігорівна.

Ліза навіть тіні образи не показала, тільки посміхнулася.

– І корівок, і поросяток, і коней, а також кішечок, собачок – усіх! Тваринки ж теж буває, що занедужують.

– Ну так, ну так! Тут людей нема кому лікувати, зате корівок – будь ласка! – щиро обурилася жінка.

…Загалом квартирантка справляла на Жанну приємне враження – скромна, не нахабна, тиха, слухняна, акуратна, порядок у квартирі наведе, поїсти собі приготує та ще й господиню почастує.

Особливо Лізі вдавалися млинці – апетитні, тонкі, як папір, й рум’яні.

Рука Жанни сама тяглася за таким частуванням! Ці млинці були просто диво кулінарного мистецтва – вони одразу танули прямо в роті.

Жанна Ігорівна і Ліза, можна сказати, навіть подружилися, й іноді сиділи вечорами за чашкою чаю.

І все, напевно, у них склалося б добре, і Ліза спокійно закінчила своє навчання, проживаючи на орендованій квартирі у Жанни Ігорівни. Але тут після піврічної роботи з Польщі із заробітків повернувся син Жанни – Михайло.

Міцний молодий чоловік, можна навіть сказати – красень.

– Весь у батька, – зітхаючи, думала його мати.

Виховувала Жанна сина сама, і, мабуть, тому вважала його ніби своєю власністю.

Напевно, тому, коли Жанна побачила, що її Мишко мило розмовляє з квартиранткою на кухні, і з апетитом їсть її млинці, то застигла від несподіванки.

І добре б тільки млинці! Цей хлопака ще й ТАК дивився на цю селянку.

Жанна Ігорівна від цього відкриття ледь не посивіла на місці…

– У мого сина зовсім немає смаку! – неймовірна думка промайнула в її голові.

…З цього моменту Жанна квартирантку свою незлюбила.

І підлогу та тепер мила не так, і говорила не так, і навіть млинці тепер здавалися не такими смачними.

А найбільше Жанні не подобався той закоханий погляд, яким її синочок, її кровиночка дивився на цю сіру селянку…

– На мене, свою матір, єдину рідну, близьку людину, він ніколи так не дивився! – обурено думала Жанна, ночами плачучи в подушку.

– Кого ж я в дім пустила?! – плакала вона в слухавку, ділячись бідою зі своєю близькою подругою – такою ж самотньою жінкою в роках, Іриною Вікторівною. – Я ж думала, що на неї Мишко й не гляне! Тому в хату Лізку цю й пустила! А вона оченята свої підвела, волосся розпустила і млинцями його причаровує!

Ірина вислухала подругу, поохала, поахала і висловила свою авторитетну думку:

– Ой, дивись, Жанко, як би вона твого сина і дійсно не причарувала!

Цими словами Ірина тільки розбурхала нерозуміння, яке зʼявлялося між хазяйкою і квартиранткою.

Не те, щоб Жанна вірила в такі речі, як причаровування… Просто сама думка про те, що чужа жінка заволоділа увагою сина, не давала їй спокою.

Цілими днями вона тепер думала, що робити і як відвадити сина від цієї селянки.

Але, звісно, показувати себе невихованою і виставляти дівчину за двері вона не збиралася.

Принаймні тоді. Вона ж в очах сина, як виглядатиме? І він ще, не дай Боже, поїде від неї!

– Ні! Треба діяти хитріше, треба навпаки, якимось чином показати, що ця дівка, зовсім не та ким здається, щоб син відвернувся від неї, – міркувала Жанна.

…Жанна Ігорівна кілька днів поспіль думала про те, як відвадити сина від квартирантки.

Та ж, ходила собі як нічого й не було, смажила свої млинці, варила борщі і вдавала, що не помічає Жанну, яка з–під лоба так і дивилась на неї.

Тільки одного разу Ліза запитала:

– Жанно Ігорівно, ви часом не заслабли? Щось Ви якась сумна… І не їсте нічого…

– Все добре! – буркнула собі під ніс Жанна і зникла у своїй кімнаті для обмірковування подальшого плану.

Поки Жанна Ігорівна думала, Михайло одного дня прийшов додому з обручкою і букетом квітів… І зробив Лізі пропозицію!

Від такого Жанна Ігорівна зовсім оторопіла.

– Навіть матері рідної не посоромився! – знову обурено плакала вона всю ніч у подушку. – Він мене ні в що не ставить! Він любить тільки цю дівку!

Жанна витерла сльози і підійшла до вікна, повернулася, і раптом, погляд її зупинився на столику.

Там лежали її сережки зі смарагдами. Сережки старовинні, дорогі. У спадок їй дісталися від матері, а тій від її матері…

Вона згадала з яким захопленням Ліза завжди дивилася на сережки і захоплювалася їхньою красою.

– Ну я тобі влаштую! – злісно прошипіла Жанна, рішуче схопивши сережки, загорнула їх у носову хустку і поклала їх у свою сумочку.

Правду кажучи, вона тоді взагалі погано розуміла що робить і як діятиме далі.

Вранці Жанна прокинулася у гарному настрої, сьогодні вона мала намір виставити цю селянку з дому. Назавжди.

Вона вийшла до сніданку, млосно посміхаючись…

Жанна намазала собі на хліб вершкове масло і звернулася до сина:

– Михайлику, ти випадково не брав мої сережки зі смарагдами? Щось ніяк знайти їх не можу…

– Мамо, та навіщо вони мені?! – сплеснув руками Михайло.

Тоді Жанна Ігорівна з усмішкою повернулася до Лізи.

– А ти не бачила мої сережки? – єхидно запитала вона.

Ліза густо почервоніла. Одна тільки думка про те, що її можуть запідозрити в такому, змушувала її ховати очі й плакати.

– Я нічого не брала! – тихо сказала Ліза, ледь не плачучи.

– Ну, що я казала?! – раптом вигукнула Жанна. – Це вона! Взяла мої сережки і відправила їх своїм бідним родичам у село.

– Але мої родичі зовсім не бідні, – заперечила дівчина. – І ми ніколи не брали чуже! Навіщо ви так?

– Це ти навіщо так? Негайно поверни мені мої сережки і забирайся звідси.

– У мене немає нічого вашого… Можете навіть перевірити!

– Та сережки давно вже у твоєї рідні!

– Мамо, ти що таке кажеш? – скочив з місця Михайло. – Ліза не могла такого зробити! Ти, мабуть, просто забула і сама кудись поклала.

Вони всі втрьох ретельно обшукували квартиру, поки Михайло випадково не зачепив мамину сумку і звідти не випала хустка з сережками…

Чоловік так і застиг зі знахідкою в руках.

– Як ти могла, мамо? – тільки й сказав він, дивлячись на матір очима, сповненими розчарування.

– Я просто помилилася, синку, розумієш, я забула! – намагалася схитрувати Жанна Ігорівна.

– Мамо, я все бачив! Ми з Лізою йдемо на орендовану квартиру! – заявив хлопець.

– Стривай, ти ще дізнаєшся, що це за дівка! – вигукнула Жанна Ігорівна крізь сльози.

Михайло мовчки вийшов з кімнати, взяв Лізу за руку і повів її з дому Жанни Ігорівни.

Вони винайняли квартиру, одружилися і були дуже щасливі удвох…

…А якось Михайло дивився телевізор, як раптом задзвенів його телефон. Дзвонила Ірина Вікторівна.

– Михайлику, мама твоя в лікарні! – сказала жінка в слухавку. – Вона плаче, хоче тебе побачити…

Ліза, дізнавшись про те, що свекруха заслабла, одразу стала збиратися.

Вона зробила їй котлетки на пару, зварила курячий бульйончик з пиріжками, по дорозі купила фруктів…

Михайло до матері не пішов. Сказав, що зайнятий.

Коли Ліза з’явилася на порозі її палати, Жанна Ігорівна раптом заплакала.

Вона так сподівалася, що син прийде, а прийшла ця дівка, яка зіпсувала її життя, забрала найдорожче…

– Ну, чого ви так заслабли, мамо? – почала з порога Ліза. – Ось, поїжте, тут і бульйончик і пиріжечки… – говорила Ліза.

Жанна Ігорівна якось дивно глянула на Лізу й відвернулася до стіни. Ліза стояла з бульйоном в руках і не знала, що й робити.

– А Михайло чому не прийшов? – тихо, з розчаруванням запитала вона.

– А Мишко дуже зайнятий на роботі…

Жанна Ігорівна розуміюче кивнула головою і заплакала.

– Вибач, мене, Лізочко, я так перед тобою винна… Повертайтеся до мене додому, мені дуже недобре без вас…

– Ну про що ви говорите, мамо. Ні в чому ви не винні, просто помилилися, забули і засмутилися! Все буде добре.

Коли Ліза пішла, сусідка по палаті сказала Жанні Ігорівні:

– Гарна в тебе дочка! Красива, добра, уважна!

Жанна посміхнулася.

– Так, гарна!

Коли Жанна Ігорівна одужала, з лікарні її забирали Михайло з Ліхою разом.

Вони так і жили втрьох у квартирі Жанни Ігорівни, доки Ліза не перестала вчитися.

А потім вони разом поїхали на ферму, до батьків Лізи. Будинок там величезний, місця багато… Та й зайві робочі руки не завадять.

Жанні Ігорівні настільки сподобалося на фермі, що вона тепер про місто і чути нічого не хоче.

Тим більше, що у молодих народився хлопчик, Сашко, якого всі обожнювали. Поки батьки Лізи фермою займаються, Ліза тваринок лікує, а Михайло керує фермерським магазином, Жанна Ігорівна всю свою увагу віддає маленькому Сашку.

Тепер часто від неї можна почути:

– Мені таку квартирантку тоді сам Бог послав!

Ось як буває в житті.

КІНЕЦЬ.