Напередодні святкування десятирічної річниці весілля Соні зателефонувала її двоюрідна сестра Віра.

– Соня, можна я прийду в ресторан не одна, а зі своїм новим чоловіком? – запитала вона.

– Віра, ну чому про це не можна було одразу сказати? Вже всі місця замовлені.

– Ну, я ж не знала, що знайду і полюблю за два дні, – засміялася в трубку Віра. – Зроби ж щось!

– Гаразд, щось придумаю!

Роман розуміюче закивав, коли побачив спантеличене обличчя своєї дружини.

– Знову Віра чергового принца знайшла?

– Так, доведеться дзвонити до ресторану, ще місце замовити. Ох вже ця Віра!

Загалом усе втряслося, місце знайшлося. Увечері до ресторану під’їхали гості, Віра з кавалером також. Це був невисокий, кремезний чоловік із легкою щетиною на підборідді.

– Соня, Рома, знайомтеся, це мій Олексій.

Сестри захихикали, бачачи як Рома з Олексієм потиснули один одному руки – довго і інтенсивно трусили руками, дивлячись прямо в очі. Навіть здалося, що вони старі знайомі, які раді бачити один одного, тільки не можуть усміхнутися.

Почалося свято дуже стандартно – гості вітали винуватців урочистостей, говорили банальні тости і навіть гукали «Гірко!». Найдивніше, що найголосніше «Гірко!» Вигукував Олексій  і при цьому бурхливо аплодував.

– Олексію, ти що – вже набрався? – Невдоволено запитала Віра, наморщивши носик. – Ну, контролюй себе хоч якось, пропускай трохи, а то соромно, на тебе вже люди дивляться!

Віра навіть не помітила, що Олексій тільки пригублює, і був він цілком нормальний. Він сидів і свердлив очима «молодих», які сиділи на чолі столу. У розпал свята гості почали танцювати, а хтось виходив у двір, щоб освіжитися, у ресторані було спекотно. Так вийшло, що вийшли і Олексій з Ромою, залишилися тет-а-тет.

– Як ти сюди потрапив? – Запитав Рома.

– Зрозуміло як, ви ж нас із Вірою самі запросили!

– А ти знав до кого на свято йдеш?

– Звичайно! Віра мені твоє прізвище назвала і по телефону фотографію показала. Я навіть зрадів: ну нарешті зустрінемося! А ти не радий? Скільки років, правда? Чого ти такий похмурий?

– А з Вірою ти спеціально познайомився, щоб зустріти мене?

– Ні, зовсім випадково вийшло, але погодься – несподівана зустріч!

Роман тяжко зітхнув і спробував підібрати слова.

– Добре, раз ти з нами тут гуляєш, поводься пристойно, гаразд? Вдай, що ми з тобою не знайомі. Ти бачиш – я одружений вже десять років, у мене чудова дружина і нема чого минуле ворушити, домовилися?

– Можливо, – відповів Олексій і, здавалося, підозріло посміхнувся.

– Що означає “можливо”. Що значить…

Цієї миті Романа гукнула Соня і він пішов до дружини.

– А ось тепер я справді не буду пропускати жодного тосту! – подумав Олексій. – І ти в мене ще потанцюєш, Рома!.

Спочатку ніхто не помітив дивної поведінки Олексія, всі були зайняті веселощами. Перша помітила Соня – Олексій дивився на неї з усмішкою ловеласа і постійно підморгував правим оком. Соня у відповідь знизувала плечима і зніяковіло відводила очі. Роми поряд не було, та й Віри теж, вони танцювали серед гостей. Олексій підсів до Соні зовсім поряд.

– Ну, як у вас життя сімейне? Вірний у тебе чоловік?

– Звичайно, вірний!

– І правильний, напевно, такий – зарплату всю до копійки в будинок носить, квіти у свята дарує, дітей балує, так?

– Ну так! А що за тон?

– Та ні, нічого, просто хочу дізнатися – звідки ви, жінки, таких правильних чоловіків берете – без поганого минулого, з бездоганною репутацією. А ось ми, холостяки, хочемо до себе в ліжко ось таких ось чужих дружин – з чарівною фігуркою і красивим обличчям. Подивися – який я симпатичний. Ну то як? Може поки що просто номерами телефончиків обміняємося?

– Олексію, у тебе ж Віра, як ти можеш?

– А що мені Віра – не надто й красуня, її сестричка набагато цікавіша.

Олексій спробував покласти свою долоню на коліно Соні, але відразу відчув, як хтось підняв його ззаду. Звичайно, це був Роман.

– Ходімо вийдемо! – тихо сказав він.

Чоловіки швидким кроком вийшли надвір, Соня тривожно кинулася до гостей, розуміючи, що зараз буде щось погане.

– Ти що собі дозволяєш, негідник! – вигукнув Роман.

– А те, що ти собі дозволив дванадцять років тому! Жаль, я тоді тебе, не знайшов, добре ж ти ховався і швидко бігав! А тепер моя зоряна година настала!

Гості вибігли надвір і почали заспокоювати чоловіків. Віра бігала, вибачалася перед Сонею за поведінку свого хлопця і все примовляла, звертаючись до Олексія:

– Ну, як же ти міг, я ж просила тебе не перебрати, навіщо ж ти так?

– За минуле я Романа вашого провчив, за минуле.

– За яке минуле? – Запитала Соня.

– Не слухай його Соня! – вигукнув Роман.

– Дванадцять років тому він відвів мою дівчину, на якій я хотів одружитися. Підло відвів, прямо зі свята, зі студентського гуртожитку, де я навчався. Лівий пасажир у вигляді Романа прийшов і відвів. А я ж йому казав, що вона моя наречена. Повеселився з нею тиждень, а потім залишив! Вона спробувала до мене повернутись, але я її назад не прийняв! Я тоді намагався розшукати Романа і з ним розібратися, а він уникав мене, і ховався! І ось з’явився щасливий випадок, ми квити. Ну все, вибач Віро, що тобою скористався, я йду.

Віра весь час плакала, вибачалася, але свято вдалося відновити, і направити в колишнє русло.

– Соня, це було так давно, що вже й неправда, – намагався виправдатися Рома.

– Та я розумію, ти то тут до чого? – відповіла Соня. – Подумаєш – відвів. Не ти б її відвів, то інший! Він тобі дякую повинен сказати, за те, що вберіг його від такої нареченої!

Соня заспокоювала чоловіка, але все одно було неприємно: якось не в’язався образ Роми з тим хлопцем з минулого – забрав чужу наречену, ховався. Але Рому вона більше десяти років знає, він не такий, все в минулому.

КІНЕЦЬ.