Нещодавно я на власному досвіді зрозуміла, що немає страաнішого за вороrів, ніж рідня. Я ніколи особливо на будинок матері не претендувала.

Начебто природно, що він повинен перейти мені у спадок, адже я єдина дочка. Я мамі допомагала фінансово, доглядала її і дбала.

Слава Богу, з чоловіком у нас фінансово все гаразд.

Ми обидва пристойно заробляємо, змогли придбати квартиру та машину. Але минулого Нового року я поїхала, щоб віднести мамі подарунки. Там у цей час були родичі.

Тут мене підловила двоюрідна тітка під руку і каже: -Ти не збираєшся переїжджати в село, так? Я не зрозуміла спочатку сенсу питання.

-Та ні, у нас із чоловіком квартира в місті та робота.

-Добре, до речі кажучи, у мене донька виходить незабаром заміж. —

Вітаю. Ну, і що з того?

-Ну я подумала, що нехай вона з чоловіком у твоєї мами поживе. Галі потрібна допомога, та й стара вона, потім і дім молодим залишиться.

Від такого наха бства у мене рот відкрився. Моя мама жива та здорова, а вони її вже ховають і майном розпоряджаються.

Я відповіла досить грубо: -А ви не вважаєте, що рано маминим майном почали розпоряджатися?

До речі, жодного права на нього ви не маєте. Родичка на мене чомусь образилася. А я після того випадку вирішила, що таки треба сходити до нотаріуса.

КІНЕЦЬ.