Павло Іванович проживає на самоті доволі давно. Так вже склалось, що дружина відійшла у засвіти давно, а діти виросли, постворювали сім’ї та й забули про батька. Спочатку, звичайно, старались приїжджати, провідувати, а потім поступово навіть із святами перестали вітати.

Річ у тім, що раніше пан Павло зазначав дітям, що залишить майно тому, хто візьме його під опіку на старості літ. Обидві доньки почали обурюватися, мовляв, ділити все треба порівну. У Вікторії не вийде забрати старого до себе, бо дітей своїх двоє, вони шкільного віку, в хаті постійний галас. Куди старій людині в такі умови?!

Катя ж говорила, що чоловік проти такого повороту подій. А це його квартира, тому вона не може командувати, кого заселяти. Хоч житло у них було доволі просторе, місця би вистачило всім.

Ось так всі між собою пересварились, а висновку так і не дійшли. Вони тільки й могли звинувачувати одна одну.

За цим всім завжди спостерігали сусіди. Вони жаліли чоловіка, адже знали, якою доброю людиною він є. Тому і допомагали всім, чим могли, навідувались, заносили продукти.

Якось бабуся Оксана, що жила поряд, порадила в такому разі дітям дім і не лишати, заповісти все внукам. А пану Павлу і сподобалася така ідея. Ще один молодий сусід допоміг вирішити документальні справи і скоро рішення було готове.

Тепер же сумувати старому не доводиться, адже внуки таки відвідують його часто, приносять солодощі та допомагають у домі поратися. А на літо так і взагалі приїжджають жити.

Добре, що саме так все склалось, бо невідомо, як би далі жив бідний дідусь.

КІНЕЦЬ.