Олег пилососив килим у кімнаті, коли раптом хтось постукав у двері. Він вимкнув пилосос і вибіг у коридор, де застав у дверях свою тещу, Галину Петрівну. Не кажучи ні слова, вона мовчки увійшла до квартири, роззулась і в коридорі одягла капці.

— Що, Галино Петрівно, знову до нас на тиждень? — спитав Олег. Жінка раптом подивилася на нього веселим поглядом і радісно вирушила на кухню.

— Не вгадав, Олежику! Ох, як ти цього разу не вгадав! Тепер я ніколи не ночуватиму в тебе! І зараз я тобі скажу, чому, — загадково сказала вона. Олег швидко пішов за нею на кухню, де дружина вже поставила на плиту чайник для своєї матері.

Виявилося, що Олена теж чула мамині слова, тож здивовано запитала: — Мамо, а чому ти сьогодні не ночуєш у нас?

– Бо тепер на мене чекають удома, – відповіла Галина Петрівна.

— Ого, ви завели кішку? — здивувався Олег, — чи собаку? — Якого собаку? — пирхнула теща — чого ще не вистачало?

— Тоді хто ж на тебе чекає вдома? — Олена з побоюванням подивилася на матір, — папуга чи щось таке?

— Я виходжу заміж, — сказала Галина Петрівна, нерішуче сідаючи на стілець. Очі Олега розширилися від подиву.

— Ух-ти, ось так новини!

— Як виходиш заміж? Мамо, що ти кажеш?

— Олена одразу обу рилася, — що це за дитяча поведінка така?

— Хіба я не можу одружитися? — перелякано спитала Галина Петрівна, — я живу сама вже дуже давно. Як довго ти могла б жити сама? — Чому це одна? — Запитала Олена,

— А ми? У тебе є ми. – У вас своя родина. І я не мушу вас турбувати, — сказала Галина Петрівна, — квартиру він залишив своїм дітям і переїхав до мене.

Ми з ним так вирішили, – пояснила жінка.

— Що, ти зовсім не думаєш про нас? — сказала Олена, її губи тремтіли від образи, — чужа людина житиме в нашій квартирі?!

— Він мені не чужий! І що означає наша квартира? Вона давно моя, – перебила дочка Галина Петрівна.

— Я не хочу, щоб квартира, в якій пройшло моє дитинство, дісталася зовсім незнайомій людині. Я цього не визнаю! — крикнула Олена.

— Що ти таке кажеш? — Втрутився Олег, — твоя мати жива і здорова, і вона цілком може приймати самостійні рішення!

— Ще раз кажу: він мені не чужий… Тепер він, мабуть, навіть ближче до мене, ніж усі інші… Особливо після твоїх слів, доню — сказала Галина Петрівна.

— Мамо, зупинись! Ти поводишся як маленька дитина! А раптом цей твій Михайло тебе обдурить? — сказала Олена тремтячим голосом.

— Доню, не смій так зі мною розмовляти! І взагалі…

— Галина Петрівна з сумом в очах подивилася на Олега.

— Олеже, що ти можеш мені сказати? Ти теж вважаєш, що я роблю неправильно?

— Так, мамо, ти робиш жахливо неправильно! – крикнула Олена. Але Галина Петрівна навіть не поглянула на дочку…

КІНЕЦЬ.