Олена Антонівна з Іваном Івановичем в той день снідали пізно.

Тільки но видужали вони, але ще не повністю. От Олена Антонівна чоловікові й казала пити збір трав, а він не хотів.

– Ну чого ти пристала, Оленко, їй Богу, дай мені спокій! – бурчав Іван Іванович.

Але він лукавив.

Насправді йому подобалося, що дружина за ним доглядала.

Вдень вони вирішили вийти на вулицю, два тижні вже не виходили, але тут подзвонила старша невістка Наталка.

– Олено Антонівно, а ви вже одужали? Як добре, можна ми дітей привеземо на три дні, а то я зовсім закрутилася. На роботі завтра дві зустрічі і взагалі не висипаюся зовсім. Привезу, ви ж не проти, так?

Іван Іванович все чув і тільки махнув рукою.

– Ну, як завжди, тільки щось напланували, і на тобі… – подумав він. – Спокою не дадуть.

Олена Антонівна рукою телефон прикрила, плечима знизала – ну не відмовиш же ж, бо ж у них дві невістки – Наталка й Ірина.

Хороші вони, але й образитися можуть, навіть на будь яку нісенітницю…

– Наталочко, ну звісно привозь! – сказала вона в слухавку. – Ми Андрійка й Іванка два тижні вже не бачили, привози!

– Ну що, Оленко, одужала, от і отримуй навантаження! – сказав Іван Іванович. – А що? Сама онуків хотіла, от і радуйся тепер! Бач, побайдикувати надумала.

Іван Іванович завжди вдавав, що сердиться. Приїдуть хлопчики – спокою не чекай. Будуть за ним ходити, дідусь та й дідусь.

З ними і погратися треба, і поговорити. І на гірку проситимуться з ними піти, а дід із бабою вже не такі й молоді!

Але Іван Іванович любив онуків. Це він так просто налаштовувався на інший лад, на спілкування…

…У Олени Антонівни з Іваном Івановичем були два дорослі сини.

Думали онуків не дочекаються, так сини довго не одружувались.

Мріяли вони, як онуків бавитимуть. Планували собі, а коли дочекалися, глянули, а сили вже й не ті!

Та ще й одні хлопці, і у молодшого, і у старшого. А Олена Антонівна так про дівчинку мріяла! Господь донечку їй не дав, то хоч би внучечка була. Але ні, у старшого Сергія – Іванко й Андрій, а у молодшого Дмитра – Максимчик і Миколка.

Тільки–но Олена Антонівна про інших онуків згадала, як раптом задзвенів телефон. Дзвонила Ірина, молодша невістка.

Іринка одразу до діла перейшла.

– Здрастуйте, Олено Антонівно, – сказала вона у слухавку. – Дмитро у відрядження на три дні їде, а я ж за графіком працюю – «два, два, три». Ну ви ж знаєте.

Хотіла підмінитися – не вийшло, а у Максима канікули. Діло у мене довас важливе… Ну ви мабуть вже здогадалися… Олено Антонівно, ви ж нам допоможете, так? Наші у вас давно не були, от Сергій з Наталкою у вас частіше бувають.

Але то я так, просто до слова. Можна я завтра вранці дітей перед роботою привезу? Будь ласка!

Іван Іванович раптом аж за голову взявся від почутого. Вдавано правда…

– Ну все бабусю, пропали ми з тобою!

Перший день Андрій, Іванко, Максим і Микола гралися в в своє задоволення.

Дід їм дозволив дивані подушки, табуретки і стільці використати. Будували із захопленням корабель.

Скатертини всі знімали, щось закривали там. Дід, як маленький, командував. То корабель йому не такий, то ще щось.

Слава Богу, всі при ділі були. А Олена Антонівна на три дні наготувати встигла.

І борщу наварили, й котлеток насмажили. І млинців напекла, і пюре картопляного нам’яла, і пиріг з грушею спекла! Все, як вони люблять!

Вдома награлися – на гірку пішли. Навіть бабусю з собою потягли.

Іван Іванович ніби помолодшав, вони з Оленою Антонівною сіли кожен на саночки з молодшим онуком, а двоє старших – на снігокаті.

І ну–но хто далі з гори з’їде, той і переможець!

Оце галасу було, у всіх рум’янець на щоках, а апетит який нагуляли!

Після обіду молодші, Андрійко й Миколка, несподівано заснули на дивані – так розморила їх весела прогулянка і бабусина дуже смачна їжа.

– А моя мама макарони з сиром готує, – наминаючи котлетки, сказав за обідом Андрійко.

– А моя мама кольорові мені макарони купує і соус такий смачний, – Миколка в одній руці млинець, в іншій пиріг тримає і кусає по черзі.

Ось як у бабусі смачно!

Дід із бабусею перезирнулися. Ну що робити, ніколи мамам тепер готувати. І діти тепер інші, галасливі, балувані, і мами аж надто зайняті.

В кожен час свої мами і дітки.

Поки молодші спали, дід зі старшими, Іванком та Максимчиком, у шахи грав. А молодші прокинулися – сіли разом у карти і доміно грати.

Увечері настелили ліжок, бабуся внукам подушки збила, кожного ковдрою вкрила, заснули вмить.

Іван Іванович сміється:

– Ну що Оленко, згадала молодість, як синочків виховувала? Втомилася? А ти як хотіла, онуків хотіла, тепер крутись, бабусю!

– Ох ти, Іване, дивися, розхихотівся, а сам Максимові в шахи програв, тренуватися треба!

Після таких прогулянок навіть дід із бабусею спали як немовлята.

Але на третій день капризи пішли. Спершу молодші мультики не поділили, різні хотіли. Андрійко розплакався, на Миколку пальцем показує:

– Він на мене дивиться, не хочу, щоб дивився!

А потім і старші раптом посперечалися, мало не посварилися, по різних кімнатах розійшлися. Непросто із чотирма внуками старненьким вже дідусеві з бабусею.

Потім правда всі онуки помирилися. Перед від’їздом від діда й бабусі обіймалися.

— Бувай, брате, до зустрічі! – говорили, один одному перебиваючи. – Бувай, дідусю, бувай, бабусю! Ми скоро знову приїдемо, можна ми приїдемо?

– Приїжджайте, любі, звісно приїжджайте, – Іван Іванович сам не знав, чому розчулився.

Очі вологі від сліз.

– Вчіться там добре. За уроки дзвоніть діду, допоможу, якщо що!

Спочатку Ірина своїх забрала, потім Наталка. Обидві дякували, а Наталя раптом тихенько прошепотіла щось Олені Антонівні.

Вони поїхали і будинок одразу спорожнів… Ні курток, ні шапок, ні взуття, ні дитячих голосів…

– Ну що, Оленко, втомилася з онуками? – Іван Іванович обійняв дружину. – З ними шумно, а без них сумно! А що, моя люба, що завтра плануємо? Відпочиваємо?

Олена Антонівна рукою махнула:

– Годі нам тепер планувати! Мені Наталя знаєш що сказала на вухо?

– Що сказала? – не зрозумів Іван Іванович.

– Третій у них буде, і не просто третій, а третя! Дівчинка, внучечка, а ти все плануєш! Відпланували ми з тобою, діду!

– Дівчинка?! Ох, як добре, Оленко! Дівчинка буде, ох! От і чудово, от і поживемо ще, не дадуть нам сумувати! Ох і добре, добре це, Оленко!

Значить житимемо, треба жити, Оленко. Дякую тобі за синів, за те, що невісток не відштовхнула.

Мудра ти в мене, Оленко. Ну, це ж треба, дівчинка буде!

Й Іван Іванович обійняв Олену Антонівну. Яке щастя, що їм діти й онуки спокою не дають. Рано їм ще на спочинок іти…

КІНЕЦЬ.