У мене історія, як у автора, яка вигнала сина з дому, і зовсім не шкодує про це. Мені майже 70 років. У шлюбі із чоловіком 50 років. Кохання. Одружилися в радянські часи ще до армії, коли мені було 19, а чоловікові 21. Потім разом поїхали на Схід України.

Все складалося добре. Там і народився наш коханий син. Радості не було меж. Зріс здоровим, навчався у школі добре (тільки були зауваження щодо поведінки). Ми особливо не звертали уваги на дрібниці (як нам тоді здавалося). Далі — розвал союзу, син дорослішав, абияк закінчив школу, одружився, армія та колонія суворого режиму.

Ми з чоловіком божеволіли, допомагали, чим могли, возили машинами все, що він просив. У результаті вийшов на волю раніше терміну, і тут то й почалося наше пекельне життя: не додали, не купили, нескінченні скандали.

Був у нас чудовий будинок, довелося продати. Купили йому кімнату, але жити окремо не захотів, знову прийшов до нас і знову скандали. Купили двокімнатну квартиру, але не склалося в нього із сім’єю, продали.

Купили йому 1к.кв, а різницю він пропив. Ми з чоловіком живемо в однокімнатній квартирі, є батьківський будинок в іншій області. Ми іноді туди їдемо, а син приїжджає сюди у квартиру. І сьогодні він нас знову виганяє, мовляв, їдьте до села, а я буду тут.

Жодної управи знайти не можемо. Мирна розмова не виходить. Навіть поліція заплющує очі на наші побутові стосунки.
Може, хто порадить зі свого досвіду, який вихід із цієї ситуації?

КІНЕЦЬ.