Осінній погожий день. Настрій відразу піднявся, коли я вийшла на вулицю і озирнулася навколо. Повільним кроком вирушила до зупинки, сьогодні планувалося багато дрібних справ: на пошту сходити, довідку з лікарні взяти і на роботу віднести, за продуктами сходити в супермаркет.

Я сіла в автобус і втупилася у вікно. Переді мною сиділа мила старенька в різнобарвній хустці. Вона була дуже мініатюрна, з темними, блискучими очима. Погляд її чомусь був сумним.

Тишу автобуса порушив дзвінок телефону бабусі, тремтячими руками вона підняла трубку. Телефон був стареньким, а голос людини на іншому боці дроту був дуже гучним, тому його слова чули всі, хто поруч знаходився.

— Мамо, чому ти так довго їдеш?! Ми вже зібрали твої речі!

Як же ти набридла, сказали ж бути в дев’ять тридцять! Добре, що нам більше не доведеться тебе терпіти! Поїдеш сьогодні в будинок для престарілих, може там нарешті наберешся розуму! Жінка у відповідь мовчала. Але очі її наповнилися сльозами.

По ній було видно, що вона намагається відчайдушно, щоб не заплакати. Мені стало її шкода. Вона сумно дивилася у вікно і часто моргала, щоб сльози не покотилися по щоках.

Плечі її поникли. А постать здавалася ще меншою. Мені дуже хотілося її якось підбадьорити, і я дістала з сумки шоколад і простягнула їй.

— Піднімає настрій. Розумію, що це не врятує її в цій ситуації, але я не знала, як ще допомогти. Жінка відмовлялася від мого частування, але потім все-таки взяла. Шкода, що це все, що я могла зробити.

КІНЕЦЬ.