Все життя я жила заради дітей, турбувалась про них та опікувалась. Мені здавалось, що на старості літ я точно матиму допомогу та підтримку від них. Але сталось все не так, як я собі надумала. Мої діти відмовились від мене, коли я постаріла.

Мій чоловік відійшов у засвіти ще коли дітки були зовсім маленькими, тож все мені довелось тягнути на своїх плечах. Думаю, навіть пояснювати не треба, як це було важко, особливо, у ті скрутні часи.

Мені не вистачало однієї зарплатні, тому довелось шукати ще й підробіток. Чого я тоді тільки не робила, аби заробити зайву копійку. Зараз я задумуюсь і сама не розумію, звідки в мене бралось стільки сил та енергії. Діти мої ніколи не були гіршими за однолітків, мали все необхідне. Я завжди старалась виховувати їх добрими, співчутливими, турботливими. В дитинстві вони всіляко мені допомагали із домашніми справами.

І син, і донька після школи пішли навчатись в університеті, хоча в ті часи не всі могли собі таке дозволити. Тоді допомогла всім влаштуватись на роботи, одружитись, відгуляти весілля, дітей похрестити. Потім няньчила внуків, водила в садок та забирала, допомагала вчити уроки. Коли внуки підросли, то діти більше й діла до мене не мали, більше моя допомога не потрібна була.

Саме в цей період я й почала хворіти. Вперше потрапила до лікарні. Відразу лікарі знайшли в телефоні номер мого сина, подзвонили та попередили, що потрібні ліки. Тоді Максим сказав, що дуже зайнятий і нічим допомогти не може. Попередив, що скине кошти сестрі, нехай вона щось там вигадає. Та Даша прийшла до лікарні лише один раз. Тоді вона принесла ліки і більше не з’являлась, скільки б я не телефонувала. Провідувати приходила лише сусідка.

Коли мене виписували з лікарні, то я попросила у сина забрати мене. Лікарі сказали, що надалі потрібен постійний догляд та підтримка. Він знову ж таки направив мене до доньки. А та і приїхала, але постійно бурчала, що на її одну все скинули, що брат совісті не має.

Я те все послухала і сказала, що не потрібно мені нічого, нехай їде додому. Дочка і слухати далі не стала, видихнула із полегшенням і помчалась у місто. А я поки й не знаю, як далі існуватиму сама. Хіба знову сусідка допоможе.

КІНЕЦЬ.