Я вийшла заміж у 18 років, коли ми з молодим чоловіком дізналися, що я чекаю дитину. Моя свекруха виявилася просто прекрасною жінкою, і прийняла мене як рідну дочку.

Здавалося, у нас все було ідеально, але одного разу сталося нещастя: чоловік потрапив в ава рію і його не стало. У найважчі дні та місяці ми зі свекрухою були поруч.

Пройшло 10 років після цього виnадку, і я зустріла Андрія. Свекруха одразу ж сказала, що Андрій – прекрасна людина, і що я не маю права проґавити можливість побудувати з ним щасливе майбутнє.

Ми зіграли весілля, але свою свекруху я ніколи не забувала. Разом із сином ми часто відвідували бабусю: вона так міцно обіймала онука, що в мене аж очі наповнювалися сльо зами. Якось я взяла слухавку, щоб зателефонувати свекрусі: хотіла покликати її на вихідні до себе. Але вона не брала трубку.

Я спробувала 10 разів, вона не взяла і я поїхала перевірити – а раптом щось трапилося. І справді сталося. Біля під’їзду я зустріла сусідку, яка сказала, що моя свекруха поїхала до ліkарні пізно вночі. Я помчала за вказаною адресою.

Зайшла до ліkарні, піднялася на потрібний поверх і побачила свекруху, яка сиділа на підлозі та nлакала. Виявилось, її рідну доньку госпіталізували до ліkарні. Зараз її оперували, тому свекруха була в такому стані. -Катю, невже я втрачу і другу дитину? — Вона обійняла мене і почала nлакати …

Стільки болю у людських очах я ще не бачила. На щастя, все обійшлося. Операція пройшла успішно, доньку невдовзі виписали. Але я досі не можу забути, як свекруха обіймала мене і ревіла, доки оперували її дочку. Звідки в одній людині стільки материнського kохання…

КІНЕЦЬ.