Колись у минулому, багато років тому я була шалено закохана в одного хлопця. Він, начебто, теж не залишився до мене байдужим, ніби знав про мої почуття до нього, але одружився з іншою. Що я пережила на той момент, складно передати. У моєму житті не залишилося сенсу. Мені нічого не потрібно було без нього.

Я намагалася забути його всіма можливими способами, зокрема й у романах з іншими чоловіками. Але нічого хорошого із цього не вийшло. Навпаки, мені ще раз розбили серце. Але біль від розбитого в швидкоплинному романі серця минув. А біль від нерозділеної любові до того хлопця залишився.

Зрештою я спробувала жити далі через силу. Вийшла заміж, з’явилася дитина. Не особливо щасливим було моє нове життя, але живуть і набагато гірше. Того хлопця не могла забути й у шлюбі. Щодня про нього згадувала. Потім прийшло якесь отупіння від розпачу. Я змирилася з тим, що його ніколи не буде в моєму житті. Сказала собі, що він просто не любив мене, раз пішов до іншої, що його поведінка по відношенню до мене була досить підлою.

Він спочатку втерся в довіру, потім покинув і сказав, що мені тільки здався інтерес з його боку. Навіщо любити такого і пам’ятати? Я почала сподіватися на якесь інше майбутнє. Або з чоловіком та дитиною, або з кимось іншим, якщо я його зустріну. Чоловіка я намагалася покохати, але так і не змогла.

Він виявився дуже поганою людиною, мене теж не особливо й любив. І ось коли я вже не сподівалася ні на що, доля подарувала мені випадкову зустріч з тим, кого я любила. І все змінилося. Ми зустрілися і не могли відірватися одне від одного.

Виявилося, що він мене теж пам’ятав усі ці роки, але вважав себе зобов’язаним дружині за добро, яке вона для нього зробила. Не хотів руйнувати шлюб заради дітей. Так, і знав, що я вже одружена і теж маю дитину. Думав, що я щаслива з чоловіком, не хотів мені заважати і тому не шукав мене.

А насправді вже через рік після весілля зрозумів, що припустився помилки, що любив насправді мене. Але було пізно, дружина чекала дитину, і він не міг її залишити. А потім я вийшла заміж. Так він мучився, як і я, до цієї випадкової зустрічі. І ось тепер, коли ми зустрілися, він готовий виправити помилку, яку зробив. Хоче розлучитися з дружиною і одружитися зі мною. Разом зі мною ростити мою дитину та завести спільних дітей.

Своїй колишній дружині збирається допомагати, з дітьми бачитися щотижня. А я не знаю, що робити. З одного боку, здійснилася моя мрія. Я можу бути з коханою людиною. Я можу уникнути нелюбого і злого чоловіка. Моє життя знову набуває сенсу. А з іншого боку стануть нещасними багато людей. Його дружина, діти.

Чи маю я право забрати чужого чоловіка та батька? Начебто ні, і це гріх на душу. Але я теж його шалено люблю. Я без нього багато років пропадала і плакала, чим я гірша за них? Вони вже прожили з ним багато років, можливо тепер моя черга? Моя дитина. Все ж таки рідний батько любить нашу дитину, а як складеться все у дитини з тим, кого я люблю, я не знаю.

Розлучення стане стресом для дитини. І чоловікові моєму я, виходить, зіпсую життя. Хоча він мені багато крові попив і ще поп’є, якщо я залишуся. Я вже багато разів казала собі, що не шкодуватиму його, якщо зможу піти. Бо він мене не шкодував ніколи.

Але зараз мені його шкода, я розумію, що другу сім’ю йому, з його жахливим характером і у його віці, навряд чи вдасться створити. Виходить, він втратить усе – дім, дитину, дружину. Чи маю я право так вчинити по відношенню до нього, хай навіть він і був недобрий до мене? Так хочеться бути щасливою. Але чи можливе щастя за такого розкладу?

КІНЕЦЬ.