Я закінчувала звіт на ноутбуці, коли чоловік повернувся з роботи. Він жбурнув свою сумку в сторону і не знімаючи взуття пройшов у вітальню. Я від такого нахабства стор опіла.

Але найбільше мене здивувало самовдоволений вираз на його обличчі, на губах його сяяла самовдоволена посмішка. Я відкинулася на спинку крісла, приготувавшись слухати.

— Катя, люба, я від тебе йду до чудової жінки.

Тільки от не потрібно сліз і істерик! Все, що між нами було, було добре, але пора рухатися далі.

Можеш почати збирати речі, звільни, будь ласка, мою квартиру до завтрашнього дня. Ну що ж, він думає, що в ролі переможця, пора відкрити йому очі на об’єктивну реальність. Боюся, що я його обіграла. Я включила диктофон і навмисне зробила стурбований тон.

— До кого ти йдеш?

— До іншої жінки! Ми з Мариною вже півроку разом! Я зберегла запис і посміхнулася.

— Саша, любий, давай я тобі дещо нагадаю, але не потрібно, будь ласка, сліз і істерик. Пам’ятаєш ми підписували шлюбний договір?

Ти у мене такий неуважний, зовсім не любиш вникати в деталі, та й читати теж. Не слухав ти, коли його зачитували.

Хочеш розповім тобі його зміст?

Там був один дуже цікавий пункт.

У разі зради однієї зі сторін, все майно дістається тому, кого зрадили. До речі кажучи, факт зради ти тільки що підтвердив сам, а я записала на аудіо. Тому можеш почати збирати речі, звільни, будь ласка, мою квартиру до завтрашнього дня. Валізи в шафі. В процесі моєї промови Саша все більше бліднув, а мені ставало веселіше.

Під кінець я мило йому посміхнулася і вказала пальчиком на шафу. — Чого стоїш то? Речі збирай. Або хочеш дочекатися рішення суду на мою користь? Розберемося з бюрократією найближ чим часом.