-Ну і йди, скупердяй! – крикнула йому блондинка модельної зовнішності в коротенькому атласному халаті. Двері зачинилися.

“Знову натрапив на шукачку багатих наречених. Каблучка їй за сто тисяч не сподобалася. Я гроші, між іншим, не малюю, а заробляю. Гаразд, нічого переживати. Наперед розумнішим буду”, – міркував Олег, збігаючи по сходах і на ходу одягаючи пальто.

На вулиці віяв вітер, йшов дрібний дощ. Олег прикрив поли пальто, зійшов зі сходинок ґанку, відвернувшись від вітру. Нога ступила в калюжу і вода залилася за край модного черевика.

-От же ж! – з досадою сказав він і поспішив до машини, яку залишив недалеко від під’їзду.

Знав, що Оля дивиться у вікно через фіранки. Прибрав налипле на лобове скло листя і, не озираючись на вікна будинку, заліз у затишний салон своєї дорогої машини.

“Все. Не дозволю крутити собою, як в першому шлюбі. Невже мене можна любити тільки через мої гроші?”

Олег повернув ключ, і мотор рівно загудів. У динаміках зазвучало радіо. Олег зменшив звук і поїхав до вузького виїзду з двору.

Єдиний ліхтар давав мало світла. Миготіли двірники перед очима. Раптом з кущів, метнулася якась тінь. Олег різко загальмував.

Він вийшов під дощ. На мокрому асфальті щось ворушилося. Олег схилився і побачив підлітка. Шапка насунута на очі, куртка явно на два розміри більша бовталася на худорлявому тілі.

-Як ти? Чого бігаєш перед машинами? А якби я не встиг загальмувати? – говорив він, допомагаючи тому піднятися.

-А чому ви по двору ганяєте? – у світлі фар блиснули величезні блакитні очі на мокрому від дощу вузькому миловидному личку.

“Дівча”, – по голосу зрозумів Олег.

-Все добре? Де ти живеш? Може в лік*рню відвезти? – пом’якшав Олег.

-Не треба в лік*рню. Живу он там – вона махнула довгим рукавом куртки в невизначеному напрямку, зробила крок в сторону і ту же ойкнула.

-Ногу мабуть підв*рнула, – плаксиво сказала вона.

-Зараз – Олег зачинив дверцята і замкнув машину. – Обіпрись на плече. Підемо, показуй дорогу.

Дівчинка почала відмовлятися, наступила на ту ж ногу знову і тут же ойкнула. Олег підхопив дівчинку на руки. Так і пішли до її під’їзду. Жила вона в сусідній п’ятиповерхівці.

-Який поверх? – запитав він.

-Четвертий, – пискнула дівчинка.

Вона була така худенька і легка, що Олег не напружуючись підняв її, обхопивши рукою за талію. Так і поніс наверх.

-Тут, – дівчинка показала на обшарпані двері, оббиті темно коричневим дерматином.

-Дзвони, – захекавшись і ловлячи ротом повітря, сказав Олег.

Дівчинка зиркнула на нього, але промовчала і натиснула кнопку дзвінка. Двері відчинилися, і на порозі виник хлопчик років семи.

-Мамо! – гукнув він вглиб квартири. – Настя з чоловіком якимось прийшла. Брудна вся. – Додав він, дивлячись то на сестру, то на Олега.

У коридор вийшла жінка, витираючи рушником руки. Зупинилася, побачивши величезного Олега у всьому чорному поруч з дочкою.

-Що вона наробила? – запитала вона, опустивши руки.

-Нічого. Спіткнулася. Я просто допоміг дійти до будинку. Ну, я піду, – він зробив крок у бік сходів.

-Стривайте. Куди ж ви? У вас все пальто брудне.

Олег зупинився і оглянув себе. Дійсно, поки вів дівчинку, вона забруднила його.

-Заходьте, знімайте пальто. Я миттю почищу. Повірте, у мене великий досвід в цьому. Та заходите ж ви, – повторила жінка. – Дві хвилини і поїдете,- вона вже вмикала світло і відкривала двері у ванну.

-Звідки ви знаєте, що поїду? – він ступив у коридор.

-Я вас бачила. Це ваша машина перегороджує наш двір іноді. Проходьте в кімнату. Я швидко, – жінка взяла його пальто і закрилася у ванній.

Олег чомусь слухався її. Його ровесниця або старше. Обличчя втомлене, волосся забране в гульку. Це надавало їй вигляду суворої вчительки. І плаття на ній було темне, суворе. На дивані вже сиділа Настя, а молодший брат возився з машинкою на підлозі поруч.

Олег окинув поглядом бідну, заставлену дешевими меблями, кімнату. Квадратний чорний телевізор. Він і забув уже, що були такі раніше. Злидні визирали з кожного кута. Дівчинка і хлопчик, мовчки, спостерігали за ним.

-Ну ось. Трохи вологе, правда. Ну так висохне, – жінка стояла в дверях кімнати і тримала пальто за плечі.

-Спасибі, – подякував Олег.

-Це вам спасибі, що дочку привели, не залишили на вулиці. З нею так складно зараз. Зовсім неслухняна стала.

-Ви втрьох тут живете? Чоловіка немає? – запитав Олег, надягаючи пальто.

-Якби був живий, то не тулилися б ми на знімній квартирі. З дітьми не всі пускають. А тут навіть оформили все. Інакше в школу Ігоря б не взяли. Головне, дах над головою, – жінка намагалася говорити бадьоро, але очі залишалися сумними.

-Прикладіть холод до ноги, – Олег забарився, бо в дверях стояла жінка і закривала собою прохід.

Вона ойкнула і відійшла в сторону, пропускаючи Олега.

-До побачення, – не оглядаючись, він вийшов з квартири. Двері за ним м’яко зачинилися, і ніхто не крикнув навздогін, що він скупердяй.

“Зовсім поруч живуть, в сусідніх будинках, а таке різне життя”, – Олег вперше опинився в такій квартирі.

Його сім’я ніколи не знала нужди. Він пізня і єдина дитина. Його обожнювали батьки і бабусі з дідусями. Щороку вони влітку на південь їздили, взимку – в Дубай. Закордонна спецшкола, університет, стажування в Англії…

Кілька днів йому не давали спокою думки про бідненьку квартиру і жінку з дітьми:

“Скільки їй? Ровесниця або старша. Гарне обличчя, але втома і важке життя завчасно зістарили його. Очі добрі і сумні…”

-Ти мене не слухаєш, – гукнув Олега друг і партнер Іван.

-Скільки зараз на ринку коштують двокімнатні квартири? – замість відповіді запитав Олег.

-Не знаю, – Віктор знизав плечима. – По-різному, в залежності від району та…

-Підбери мені кілька варіантів. Просторих, але не елітних. У мене племінниця приїхала вступати до університету.

-Так вступати пізно вже… Гаразд. Дай мені день-два, – Віктор стурбовано подивився на Олега.

В їхньому партнерстві головним був Олег. Він взяв до себе в бізнес Івана, допоміг у скрутну хвилину, коли у того не складалося життя. Тому робочі і особисті прохання Іван виконував, не ставлячи зайвих питань.

Задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я Олі. Олег зітхнув і включив зв’язок.

-Коханий, ти що, образився? Ну, пробач мене. Я не права. Вибач, вибач. Я чекаю тебе і сумую, – грайливим тоном, злегка розтягуючи слова, говорила Оля. – Не мовчи, Олежику! Я ж попросила вибачення.

Олег зупинив розмову і відключив звук.

Через день в кабінет Олега увійшов Іван.

-Ось. Як ти і просив. Мені більше подобається ось ця. Схожа на ту, в якій ви жили раніше. – Іван поклав листок на стіл, пальцем показав на обведену адресу.

-Спасибі. З неї і почну дивитися, – Олег склав аркуш і поклав у кишеню піджака.

Він купив цю квартиру відразу, не торгуючись, не оглядаючи інші. Точно в такій вони жили з батьками. Це було те, що потрібно.

-Доброго дня, – Олег стояв на порозі квартири з облупленими дверима, обшитими коричневим дерматином.

-Ви? – жінка дивилася на нього і розгублено перебирала руками поділ все тієї ж темної сукні.

-Я хочу віддячити вам. Поїдемо зі мною. Не бійтеся, – він посміхнувся Насті і братові, що виглядали з-за дверей. – А як вас звуть? Забув запитати минулого разу.

-Іра. Ірина я, – говорила вона, одягаючи пальто. – А куди ми поїдемо?

-Я дещо покажу вам, Іро. Діти можуть поїхати з нами. Це навіть краще. Не хвилюйтеся, ми швидко.

Коли вони все зайшли в порожню, що ще пахла ремонтом, квартиру, Іра повернула до Олега здивоване обличчя.

-Ви хочете здати нам цю квартиру? Я не маю чим платити за таку, – сухо сказала вона. – Навіщо це? Може, вам щось потрібно від Насті?

-Не кажіть дурниць. Вона мені в доньки годиться. У мене є гроші. У вас їх… мало. Невже вам не хочеться жити по-людськи? Мені це нічого не коштує. Якщо не подобається, скажіть, підшукаю іншу. Подумайте про дітей. А якщо вас з тієї кімнатки виженуть? Куди підете?

-Тобто, ви даруєте нам квартиру? – Іра обвела рукою простір. – Чому?

-Просто так. Тому що можу. Але якщо вам не подобається, я можу відвезти вас назад. – Олег не злився, просто не любив впертість. Він розвернувся до виходу.

-Ні, зачекайте! – Іра затримала його за рукав.

-Мамо, будь ласка, погоджуйся. Тут так чудово! У нас буде своя кімната, – Настя з благанням дивилася на матір своїми величезними блакитними очима.

Олег чекав. Жінка розгублено подивилася на дітей, уникаючи його погляду.

-Я не знаю. Це так несподівано. Якщо тільки з умовою, що я поверну вам частину грошей, – сказала вона тихо.

-Чому ви це зробили? – запитала Іра, коли Олег віз їх назад.

Діти на задньому сидінні обговорювали, як влаштують все в їхній власній кімнаті, а Іра і Олег тихо розмовляли.

-Я точно в такій же квартирі жив в дитинстві. І був щасливий тоді. Нехай вашим дітям буде, що згадати. Досить блукати по кутах. Жінки люблять мене за гроші. Вимагають і чекають дорогих подарунків, набагато дорожчих за цю квартиру. Набридло потурати їхнім слабкостям. Я вирішив віддати гроші вам, тим кому вони потрібніші. Сам не знаю, чому це зробив. А чому ви живете на знімній?

-Знаєте, у нас раніше теж була квартира. Ми з чоловіком взяли в іпотеку. Чоловік заробляв добре. Він хотів відкрити свою справу, взяв багато грошей в борг. А далі… Даля я навіть не хочу розповідати… Тяжко.., – сказала Іра ледь чутно, але Олег почув.

“Можна б її влаштувати на роботу в офіс. Ні. Це вже занадто. Розмови підуть.”

-А ким ви працюєте? – запитав він уже біля будинку.

-Вчителькою початкових класів. Ви до нас зайдете? – запитала Іра, взявшись за ручку дверцят.

-Днями приїдемо до вас з нотаріусом. Потрібно переоформити квартиру на вас.

Олег їхав в офіс і думав, що вперше зробив щось не за гроші, а просто так. Виявляється, це приємно – дарувати подарунки жінці, коли вона не просить нічого.

Іра не була така красива, як його колишні жінки. Але поруч з нею він відчував себе спокійно і впевнено.

“Треба ж, вчителька. Цього мені тільки не вистачало”, – подумав він і посміхнувся.