Марія виховувала дітей можна сказати одна. П’ятеро, один за одним народилися, між старшим і другим два роки різниця, а решта рік різниці всього.

Правда допомагала трохи свекруха, батьки Марії, та й чоловік, Іван Іванович, теж все в сім’ю.

Сім’я вважалася зразковою в селі, як в матеріальному плані, незважаючи на кількість дітей, так і в усьому іншому.

Але потім, Іван Іванович пішов. Ніхто і повірити не міг, що таке може статися… Та на них же рівнялися всі!

Ну ось, так буває, незважаючи на прохання матері, дітей, Іван Іванович зібрав свої нехитрі пожитки і зробив крок у краще і щасливіше життя з Наталею, яка працювала кухаркою.

Пообіцявши поважати матір, допомагати дітям і попрощавшись з Марією, що стояла зі складеними руками і стиснутими губами, Іван поїхав у краще життя.

-Марічко, ти що, ти навіщо Іванка відпустила? – питали подруги.

-Що ж мені його тепер, руками тримати чи що? – сказала Марія і ні сльозинки не проронила.

Лише чула вночі свекруха, тихі схл*пи, що доносилися із сінника.

Хотіла було піти обійняти приголубити, а потім вирішила, нехай проплачеться.

Вранці Марія поралася по дому, як ні в чому не бувало, діти вже підросли, хлопчики допомагали матері доглядати за хазяйством, а дівчата, їх троє, Іванка, та Мар’янка з Танечкою близнюки, ті все по дому робили.

Під новий рік народила Марія Петрика, хлопчика, слабенького та й то, шоста вже дитина ж, і рік до сорока лишилося, треба думати…

Але нічого, і його виходили.

Чи то сказав хто з сусідів, та й в селі хіба сховаєш що, об’явився й Іван Іванович, зі своєю коханою жінкою, з подарунками.

Мовляв, на хлопчика хочемо подивитися, і порівняти чи Івана.

Брати Марії горою стали, сусіди присоромили Івана, мати рідна, рукою вдалину показала.

-Ми ж як краще хотіли, – виправдовувалася кухарка Наталя, – ми ж хотіли дізнатися, якщо Івана хлопчик, то забрати до себе і виховати.

Була Наталя бездітна, і мрія завести свою “власну” дитину могла раптом здійснитися.

-Ми б усе для нього зробили, – голосить Наталя, – виховали б дали освіту.

Цим вона ще більше налаштовувала проти себе людей.

Кажуть їй, що бездітній жінці не зрозуміти почуття материнські.

Що жодна нормальна мати не віддасть дитя нею виношене, що пропонують вони, гріх вчинити Марії, багато чого говорили.

-Так і матір ми вирішили забрати до себе – каже Наталя, навіщо їй з чужою людиною старість доживати он нехай до сина єдиного переїжджає і жити буде, як королева.

Виставила свекруха їх обох тоді, й Івану сказала, що не буде йому її материнського благословення

Що одна дружина у нього, Марія, а решта гульки. Не сварила, ні, навіщо гріх на душу брати, а просто сказала, що рідні їй Марія і діти її, а Іван тепер окремо.

Пішов від рідної дружини і дітей, в прийми подався, що ж, вона мати заставляти не буде, і в серці він її залишиться, адже дитя все ж, єдине.

Але ось очі бачити не бажають, в цьому і її вина є що не змогла людиною виховати, що стрибуном виявився, ну на то бог тобі суддя.

-І Наталці твоїй гріх великий, – продовжувала мати, ніби не помічаючи, що стояла поруч кохана жінка Івана Івановича, – так і передай їй, ніколи розлучницям щастя не було, хіба мужиків не було вільних, хіба така потреба була батька від дітей відводити…

Підступна вона в тебе, і ти такий же.

Вартуєте один одного, немає у вас любові ніякої, не вірю я, так, засвербіло у обох, а ось тепер живіть і мучтеся. Незлюбить тебе твоя краля, та вдіяти нічого не зможе. Усе село стверджує, що їздила до бабки Наталька, шептала та щось там, та не вірю в усе це, чуєш, Іванку, не вірю…

А ти Іванку, прийде час прийдеш іще до Марії, просити будеш, та вона не пробачить. Хоч не дочка вона мені, а все ж рідна душа, вивчила я її за роки ці…

Ідіть, я ще чим зможу, допоможу Марії…

-Що ж ви матусю, навіщо ви так про сина єдиного, – взялася в боки Наталя.

-Не розумна ти, Наталка, як є не розумна. Хіба ж мати скаже поганого про своє дитя? А чи знаєш ти про те, що покличе зараз Марія назад Іванка і застрибає він від щастя, повернеться до дружини законної. Що дурниці у нього пройшла, та ось тільки Марія не покличе, повагу має до себе, ось так-то, Наталко. Чуже щастя захотіла забрати, Наталко? А от і ні. Ідіть обидвоє, безстидники, бачити вас не хочу…

Потроху пристрасті вляглися, років через п’ять після народження Петрика, не стало свекрухи Маріїної, весь час прожила з невісткою, так і не визнавши Наталку.

І лише коли відчула мати, що час її прийшов, попросила Наталю покликати Івана, для прощання з матір’ю, той як був, з роботи прибіг.

Про що вже там вони говорили ніхто не знає, та тільки той вийшов від матері з мокрими очима, і ні на кого не дивлячись пішов в поле, давши там волю сльозам.

А як все закінчилося, так вклонився в пояс Наталі, колись коханій жінці своїй, попросив вибачення і сказав що є у нього борг великий перед дітьми, дружиною законною, та матір’ю рідною.

Взяв свої пожитки і ступив за поріг.

Плакала Наталя, бігла слідом, та тільки йшов Іван Іванович, не обертаючись, втягнувши голову в плечі.

Думав що не пустить його Марія, і діти не пробачать.

Вибігли назустріч близнючки татові улюблениці, вийшов Петрик, завели тата в будинок.

Кинула побіжний погляд Марія на Івана, слова не сказала.

Ніби й не йшов він на ці п’ять років з дому, налила мовчки миску наваристого борщу, відрізала шмат свіжоспеченого хліба і поклавши ложку, його Івана Івановича улюблену, підсунула все йому, а сама сіла тихенько на краєчок столу і зітхнула.

Їсть Іван Іванович, а сльози каяття біжать по коричневим, загрубілі щоках його. Хто сказав що чоловіки не плачуть? Плачуть, та ще й як.

Ось такий поворот життя Івана зробило, ось так повела його не туди, і назад в своє русло повернулася річка його життя.

Зайшли дорослі сини, привіталися, стоять мовчки, не знають куди руки подіти здорові, натруджені руки.

-Проходьте, – підхопилася Марія, обідати будете?

Кивнули мовчки і сполоснувши руки, сіли рядком на лавку за довгі обідній стіл.

Дізнавшись про те, що повернувся батько прибігла Іванка, перша з дочок, її-то найбільше і боявся Іван Іванович, вилита бабуся, і по мові і по зовнішності.

Обняла батька, заторохтіла, і всі зітхнули з полегшенням…

А Наталя що? Обливаючись сльозами поїхала до тої самої бабки ворожки.

-Що ж ти, – кричить, – бабо, обманула мене, ти ж довічну гарантію обіцяла!

Знизує та плечима, не можу, говорить проти любові нічого зробити, справжньої. Мабуть на неї як раз і натрапили, а любов-то не проста, а материнська, мабуть відмолила мати… Пробач, зробити нічого не можу.

-Та ти не плач, Наталко, жінка ти видна, та й племінниця мені як-не-як, кажуть в сусідньому селі агроном з дружиною розлучився, попросись туди на жнива кухаркою? Чому б ні…

А Іван з Марією до глибокої старості дожили, всіх дітей на ноги поставили, онуків допомогли виростити, навіть правнуків застали, поняньчити.

І жоден раз не дорікнула Івана Марія, оком не повела…