Микола приїхав із заробітків в своє рідне село.

Настрій був святковим. У весняному повітрі чулися аромати перших листочків, що виблискували на сонці. Від кульбаб всі поля були золотистими.

Микола йшов по селу рано вранці, коли всі тільки прокидалися.

Мати, побачивши його у вікно, заохала і голосно стала кликати батька.

А Микола не поспішав заходити до хати. Він поставив сумки, присів на ґанку і задивився на вулицю, мліючи від лагідних промінчиків і почуття щастя, що охопило його з голови до п’ят.

Мати вже обіймала Миколу, коли підійшов батько.

– Ану-но, дай і мені сина обійняти! – сказав він.

Чоловіки обнялися, задоволено сміючись.

– Ну, ось ти і вдома, синку! Слава Богу, – зітхнув батько. – Наїздився вже надіюсь ти по закордонах? Всіх грошей не заробиш…

Батьки присіли поруч із сином, не зводячи з нього очей. Микола відкрив сумку і почав діставати звідти подарунки батькам.

Нарешті він дістав якийсь невеликий згорток.

– Що це? – здивовано запитала мати.

Вона розгорнула пакунок і ахнула від несподіванки.

– Хустка… Красива яка! Дякую!

Ніна Іванівна накинула хустинку на плечі і обняла сина. Її погляд зупинився на іншому згортку. То була друга хустка, тільки яскравіша й квітчастіша…

– А ця кому?… – запитала мати й запнулася, розуміючи для кого другий подарунок.

Батько нахилив голову й зайшов до хати. А мати поклала руку на плече сина й прошепотіла:

– Не хотіли тебе засмучувати, синку… Не писали. Вона тебе не дочекалася. Виїхала з новим своїм кавалером у місто ще місяць тому…

Микола уткнувся поглядом у сходинки ґанку. А через хвилину промовив:

– Тепер я розумію, чому вона мені не відповідала ані на дзвінки, ані на листи… Мені й без вас донесли однокласники. Тільки я не вірив. Бо ж ви мовчали… А виявляється, правда.

– Змирись, синку. Виходить, така доля. Краще одразу пережити зраду, аніж потім все життя вірити, що тебе люблять, а це не так… Ще й не таку собі красуню знайдеш…

– Не треба, мамо… Ти йди, а я посиджу тут… Скоро прийду.

Вона пішла в будинок, а Микола витирав сльози, що стояли в очах…

Раптом поруч з’явилася сусідська дівчина Ліза.

– Привіт, Микольцю. Бачу, ти йдеш, думаю, піду навідаю, привітаю… Радість яка в матері й батька.

– Хіба що в матері й батька, буркнув Микола, витираючи очі і розглядаючи Лізу.

– Нічого собі. Як ти виросла. Була дівчинка, а тепер наречена, – спробував усміхнутися він.

Ліза задоволено засміялася і натягла сукню на коліна. Веснянки на її обличчі затрепетали, а зелені очі з цікавістю дивилися на Миколу.

– А я ось подаруночок тобі привіз, по-сусідськи… – розгублено сказав Микола і накинув квітчасту хустку на тендітні плечі Лізи. – Тобі скільки років?

– Вже вісімнадцять скоро… – посміхнулася Ліза.

Вона встала, поправила хустку, явно задоволена подарунком, покрутилася навколо себе, чим насмішила Миколи.

А потім несподівано присунулася до нього і швидко поцілувала в щоку:

– Дякую, буду носити! Побіжу мамі покажу!

Микола відчув тепло юної дівчини, лагідний дотик її ніжних губ і видихнув. Він дивився їй услід і дав собі слово, що не сумуватиме за своєю колишньою, щоб даремно не робити гірше ані собі, ані батькам…

…Через два тижні Микола, вже відпочивши, вирішив не сидіти – поїхав у місто і влаштувався на роботу.

Приїжджаючи у село на вихідні, Микола привозив із міста гостинці й потрібні речі. Щоразу його чекала на ґанку мати, а з нею незмінно й Ліза. Вона завжди була в дарованій хустці і очі її сяяли радісними вогниками, коли Микола підходив з автобусної зупинки.

– Ти що, й спиш у цій хустці? – якось посміявся Микола.

Ліза посміхнулася й кивнула:

– Майже. Вона на стільці в мене завжди… Поряд…

– Доведеться тобі ще одну подарувати. А цілувати за неї знову будеш? – все жартував Микола.

Ліза опустила вії і побігла до себе, у сусідню хату.

– Досить над дівчиною жартувати, – насварила його мати. – Вона на тебе чекає не дочекається, а ти…

Микола глянув услід Лізі й гукнув:

– Агов, красуне! На чай приходьте з матір’ю. Я цукерок різних привіз!

Так проходили Миколині вихідні. Він орендував квартиру у місті й допомагав по господарству батькам.

Ліза закінчила школу і вступила у міський коледж.

– Давай разом додому на вихідні їздити, – запропонувала вона Миколі восени. – Веселіше буде, в дорозі побалакаємо…

Микола кивнув. Ліза останнім часом змінилася. Її раніше худенькі плечики трохи округлилися, вся постава стала більш жіночною і привабливою.

Непокірне русяве волосся тепер було вкладене в акуратну зачіску.

– Ти стала дорослою, – сказав якось їй Микола, коли дівчина помітила його пильний погляд.

Вони сідали разом в автобус і їхали додому, у село.

Ліза кивнула:

– Я ж студентка вже. Тільки сумую за матір’ю. І шкода її. Важко їй одній мене вчити. Вони з бабусею і так ледве кінці з кінцями зводять, а тут і я. Вдома всім разом легше було в компанії. Вони, звісно, все для мене віддадуть… А самі на картоплі й кашах.

Ліза зітхнула.

– Скільки тобі вчитися треба? – спитав Микола.

– Два роки всього. Але, швидше за все, на заочне переведуся. І працювати піду. Так буде краще, – міркувала Ліза.

Микола помовчав, а потім вийняв зі своєї сумки невеликий пакет і дістав звідти хустку. Він простяг її дівчині.

Ліза здивовано дивилася на хустку, розгорнула її і приклала до грудей.

– Мені личить? – запитала вона Миколи. – Тільки ось, за що? Свята ж немає, і навіть не день народження.

– За поцілунок, як і домовлялися, – усміхнувся Микола.

– Домовлялися? – засміялася Ліза.

– Ну, за першу ж хустку ти мене поцілувала! То чим же ж друга хустка гірша? – Микола зробив сумне й ображене обличчя, але засміявся, а потім заплющив очі і підставив щоку.

Ліза, трохи подумавши, поцілувала його. Микола відкрив очі, ніжно привернув дівчину до себе і поцілував у губи.

Він відчув, що її рука обережно стиснула його долоню у відповідь…

Вони сиділи на задніх місцях напівпорожнього автобуса, що повільно їхав між полями, перелісками та перехрестями сільських доріг.

В обіймах, пара дивилася на золото дерев, що мелькали за вікнами.

– Коли ти довчишся, ми одружимося і ти переїдеш до мене в квартиру. А поки я тобі допомагатиму. Ось квитки на автобус братиму, цукерками й ковбасою пригощатиму. У мене зарплата хороша, ще й премії дають. Та й з Польщі грошей привіз. І не сперечайся. І мамі про це говорити не обов’язково.

– А те, що ми будемо одружуватись? Про це можна? – запитала Ліза.

– Про це треба. І скажу я це сам, – гордо відповів Микола. – Студентка ти моя… Кохана.

Ліза припала до Миколи і уткнулася носом у його комір. Він відчув, що дівчина плаче.

– Ти чого? – занепокоївся він. – Ти що, не рада?

– Навпаки, рада. Збулася ж моя мрія. Навіть і не думала, що це буде так скоро.

Дівчина подивилася на Миколу:

– І ти мій коханий, і давно… Ще коли на заробітки їхав. Я ж так чекала, що ти повернешся в село…

Микола обійняв Лізу і міцно тримав її так всю дорогу до села, ніби боявся випустити маленького птаха щастя, якого йому вдалося впіймати…

КІНЕЦЬ.