– Славко, ти коли нас зі своєю новою дівчиною познайомиш? – запитала Олена Пилипівна в онука.

– Потім якось, – відповів Славко, запиваючи чаєм бутерброд з ковбасою.

Славко вже неодноразово знайомив свою сім’ю з дівчатами, але бабуся якось примудрялася все зіпсувати.

Одна дівчина вибігла від неї в сльозах, інша розізлилася так, що пішла, голосно гримнувши дверима.

А третя, незважаючи на зовнішній спокій, порадила бабусі порозумнішати і не нести всілякі нісенітниці.

От Славко й вирішив більше дівчат додому не водити!

– Та годі тобі, приводь, не бійся, – посміхнулася Олена Пилипівна. – Не буду я її розпитувати дуже.

– Я не розпитувань твоїх боюся, – відповів їй Славко. – А того, що ти з неї жартуватимеш.

– Знайшов жартівницю! – трохи обурилася бабуся. – Просто ти дівчат без почуття гумору знаходиш…

– Ось тому поки що й не приводжу, – посміхнувся Славко. – Дівчину ще треба підготувати до твого специфічного почуття гумору…

– Що ж за дівчата пішли, – похитала головою Олена Пилипівна. – Вразливі якісь. Ні попоїсти з ними гарненько, ні посміятися. Тільки про фігури й думають і поглядають скоса… Злі якісь.

– Прямо такі вже й злі? – сміючись, запитав Славко.

– Звісно! – відповіла йому бабуся. – А чого їм веселитись, вони ж голодні…

…Наступного дня Славко привів свою дівчину, щоб познайомитись з бабусею.

– Худенька яка! – вигукнула Олена Пилипівна, побачивши дівчину онука. – На дієтах мабуть сидиш?

– Та ні, – відповіла Марина. – Просто не в коня корм!

Олені Пилипівні сподобалося, що дівчина не збентежилася і вона запитала, хитро посміхнувшись:

– Відьма, чи що?

– Фея, – з серйозним виглядом відповіла Марина.

– Не схожа, – примружилася Олена Пилипівна.

– Я тільки вчуся, – також примружуючись, відповіла Марина.

Олена Пилипівна продовжувала кепкувати з дівчини, а та, навіть не моргнувши оком, відповідала їй у тому ж дусі.

Потім бабуся почала розповідати Марині про кращі якості свого онука та його дитячі витівки. Марина слухала і щиро сміялася.

Славко видихнув – нарешті знайшлася дівчина, яка може спокійно сприймати його бабусю.

Марина з гумором реагувала на бабусині шпильки і незабаром вони навіть подружилися. Їй теж не вистачало бабусі, якої не стало кілька років тому і їхні розмови за чашкою чаю давали їй тепло, яке вона колись отримувала від своєї бабусі…

А одного разу Олена Пилипівна образилася на сина й невістку, тобто на батьків Славка й пішла від них до… Марини.

Яке ж було здивування Алли Федорівни і Василя Петровича – батьків Марини, коли ввечері в них на порозі зʼявилася якась літня жінка…

Алла Федорівна саме розбирала холодець на кухні, а чоловік їй старався допомагати.

– Досить Василю я сама впораюся! – вигукнула Алла Федорівна. – Іди он краще двері відкрий, що не чуєш, що дзвонять?

– І хто це там ще прийшов, – пробурмотів Василь Петрович і пішов відкривати.

На порозі стояла якась незнайома йому бабуся.

– А Маринка вдома? – запитала вона.

– Ні, вона ще на навчанні, – збентежено відповів Василь Петрович. – А ви що хотіли?

– А я її подружка, – кокетливо сказала бабуся. – Олена Пилипівна!

Батько розгублено дивився на літню подружку своєї дочки, яка годилася йому в матері, і не знав, що й сказати.

– Вона вам про мене не розповідала? – розчаровано запитала Олена Пилипівна. – Шкода. Славка теж не знаєте?

– Славка знаємо, – посміхнувся батько Марини.

– А ви, напевно, його бабуся? – здогадалася Алла Федорівна.

– Так! Це я! – радісно вигукнула Олена Пилипівна. – Я у вас житиму.

– Як це житиму? – Василь Петрович так і застиг від несподіванки.

Батьки Марини розгублено переглянулися, а Олена Пилипівна по-хазяйськи зайшла у квартиру. Тим часом батьки Славка збилися з ніг, шукаючи бабусю. На щастя, прийшла додому Марина і побачивши “подружку”, одразу зателефонувала Славку, щоб вдома не хвилювалися.

Той одразу приїхав по бабусю, але та зажадала, щоб приїхали його батьки і вибачилися перед нею за свою погану поведінку.

Їм нічого не залишалося, окрім як виконати її вимоги. А коли вони приїхали, Олена Пилипівна урочисто сказала:

– Ми всі познайомилися. Тепер ми просимо руку вашої дочки!

– А чого тільки руку? Всю беріть! – пожартував Олексій Семенович, батько Марини.

– Наша, наша людина! – радісно заплескала в долоні Олена Пилипівна.

Славко з Маринкою одружилися, але тільки через рік. У них благополучна родина, де завжди є місце їхній бабусі з її веселою вдачею…

КІНЕЦЬ.