Ольга вийшла з тролейбуса та застигла. Здогадаючись, що сталося, вона подивилася у відкриту сумку. Так і є: ні телефону, ні гаманця. Її обікрали. Сльо зи бризнули з очей.

Як тепер купити дочці туфлі до школи? Вдома все розповіла дочці, нічого не приховала.

— Нічого, мамо, я й у старих схожу, — заспокоювала невтішну маму дочка… Перед обідньою перервою до неї зайшла Віка із сусіднього відділу. Чому вона працювала, ніхто не розумів.

Чоловік — успішний бізнесмен, засобами дружину не обмежує. Любить, пестить, плекає. Ось навіщо така робота?!

— Доброго дня, я по ділу, — посміхнулася Віка.

— Ви тільки не подумайте нічого поганого, я від щирого серця. Справа в тому, що я чула, наче у вас дочка, школярка. Так? — Так. — Ну ось.

Розумієте, я купую для дочки багато речей. Більшість із них вона й не носить. А я не хочу продавати. Хочу їх подарувати. Ось із таких речей я обрала туфельки. Їх дочка не одягала жодного разу.

Подивіться. Чи згодяться для вашої дівчинки? У Ольги аж голова закружляла. Вона так розгубилася, що нічого сказати. Тільки-но витягла з поліетиленового пакету бузкову коробку, розкрила її. Там лежали лаковані, рожеві черевички на низьких підборах. Тридцять другий розмір.

— Розмір доньки, — насилу вимовила Ольга.

— Але ж вони дорогі. Якось незручно…

– Ну і добре, що розмір підходить. Носіть на здоров’я. І нехай ціна вас не турбує… Вдома Ольга простягла коробку доньки: — Ану, приміряй. Дівчинка відчинила коробку і ахнула.

– Я про таких і мріяла! Дякую, матусю! – кинулася мамі на шию, потім побігла приміряти.

Незабаром постала перед мамою: — Як по моїй нозі пошито…

Кажуть, що, коли Бог зачиняє одні двері, він відразу відкриває інші.

Напевно, так і є. Адже як не крути, а рівновага зберігається.

КІНЕЦЬ.