Я вийшла заміж чотири роки тому. Ми з чоловіком живемо у квартирі, яку мені подарували батьки. А рік тому у спадок від дідуся я отримала однокімнатну квартиру. Вона пустувала, тож вирішили заселити туди батьків мого чоловіка, які мешкали в селі.

Проте зараз ситуація кардинально змінилась. Я дізналась, що чоловік мені зраджує. Тепер вимагаю аби його батьки швидше покинули мою квартиру.

Не бажаю їх більше там бачити.

Хай тепер шукають собі житло, або їдуть назад в село.

Я щиро кохала свого чоловіка, а він своїм вчинком розбив мені серце. Я ніколи йому цього не пробачу. Глибоко в душі розумію, що батьки не винні в тому, що син виявився справжнім негідником. Але не знаю, як зробити йому так само боляче, як він зробив мені.

Я їх зразу попередила, щоб готувались до виселення. Може це й жорстоко, але іншого варіанту я не бачу. Хай тепер мій колишній мізкує, куди їх прилаштувати, нехай не думає, що вийде сухим із води. А їм немає більше місця у моїй квартирі.

Звісно, що свекри спантеличені. Як з’ясувалось, вони вже встигли продати свій будинок в селі. А на пенсію нове житло не купиш. То ж лишилися вони без даху над головою. Але чому це повинно мене хвилювати? Їх сину треба було думати головою, а не іншим місцем, коли вирішив піти наліво.

А нині чекають від мене людяності.

Хай нова пасія шукає їм житло, а ми одне для одного тепер абсолютно чужі. Я краще здаватиму свою квартиру в оренду і матиму додатковий прибуток.

Подруги мене в цьому підтримують. Кажуть, що варто помститись, щоб душа заспокоїлась. Я не буду нічого вигадувати, просто заберу те, що належить мені по праву.

Не розумію, що йому не вистачало?!

Я прекрасна турботлива дружина, смачно готую, ніколи не відмовляла йому в інтимі. Нових, гострих відчуттів йому захотілось? Зараз матиме їх сповна!

Коли сказала йому, що подаю на розлучення, то благав на колінах одуматись, не гарячкувати, клявся, що усвідомив свою помилку. Але ж я не дурепа якась, об яку можна витирати ноги.

Зібрала його речі та виставила валізу за поріг.

Сказала, щоб за тиждень його батьки звільнили мою квартиру, бо я вже почала пошуки постояльців. Тепер помешкання для них – його клопіт.

Інколи я відчуваю певні докори сумління, але коли згадаю, як він зі мною вчинив, то всі сумніви розвіюються, мов дим. Не можна лишати цей вчинок без покарання. Хай відчує мій біль сповна.

КІНЕЦЬ.