Не можна сказати, що Зіна балувала в дитинстві свою дочку Аллу, вона любила її своєю материнською любов’ю.

Виховувала доньку одна, не пощастило Зінаїді із заміжжям.

Точніше вона навіть і заміжня не була. Навчаючись у місті, зустрічалася з однокурсником Олексієм, і ближче до закінчення навчання раптом зрозуміла, що чекає від нього дитину.

Вирішила потішити його, сподіваючись, він запропонує їй заміж. Тому зустрівшись із ним увечері, Зіна задоволена і радісна сказала:

– Олексію, я хочу тебе порадувати, у нас з тобою буде дитина! Я дуже рада, а ти?

Той якось здивовано піднявши одну брову, цілком серйозно запитав:

– Ти що, Зіно, зовсім, чи що? Навіщо нам дитина? Чому тут радіти? По–перше ми ще дипломи не отримали, по–друге ми ще не одружені, по–третє мені дитина зовсім не потрібна, по–четверте, ми ще молоді, можу ще назвати сто причин…

– А що мені тепер робити? – засмутилася Зіна.

– Не знаю, це твої жіночі справи, що хочеш, те й роби, мене не вплутуй. Я сказав – дитина мені не потрібна і крапка.

Олексій різко розвернувся і пішов. А Зіна залишилася зі сльозами наодинці обажена і вагітна. Через три дні він її запитав:

– Ну, що ти вирішила з дитиною? Які висновки зробила?

– Народжуватиму, – спокійно сказала вона.

– Ну як хочеш, твоє діло, а до мене жодних претензій, і взагалі, може, це не від мене!

З того часу вони більше не спілкувалися. Закінчивши навчання роз’їхалися – Зінаїда до матері, а Олексій невідомо куди.

Більше вона його не бачила, нічого про нього не чула. Доньку Аллу допомагала виховувати матір, але вона часто була слаба і не стало її, коли онучці було лише п’ять років.

Більше Зінаїда не намагалася влаштувати своє життя, працювала, виховувала доньку, на чоловіків навіть і не дивилася.

– Усі вони однакові! – думала вона про них.

Доньку намагалася виховати у своєму дусі, щоб не довіряла хлопцям і мужикам, контролювала її у всьому. Навіть іноді Алла ображалася:

– Мамо, я вже доросла, у мене своє життя, і я не зобов’язана звітувати перед тобою, де і з ким я була. Все–таки мені двадцять два роки і незабаром я вийду заміж.

– Як заміж, коли заміж, за кого? Ану розповідай, за кого зібралася заміж? За Анатолія, чи що, далекобійника?! Він увесь час біля тебе крутиться?

– Не вигадуй, мамо. Толя – мій однокласник і друг, та й він уже одружився, скоро дитина буде, – сказала дочка.

– Алло, ти мене доведеш зі своїми хлопцями. У мене всі неприємності тільки через тебе.

Алла завжди почувалася винною, якщо щось траплялося у матері. Вона з дитинства, мабуть, це в неї вклала. Хай що – так винна дочка.

Познайомила Алла матір зі своїм майбутнім чоловіком Миколою. Зранку збираючись на роботу, Алла сказала:

– Мамо, сьогодні ми прийдемо після роботи з Миколкою, познайомлю вас. Він мені зробив пропозицію, а я погодилася. Не знайомила раніше, бо ти обов’язково знайшла б у ньому якісь вади. А тепер, це наше діло, скоро будемо чоловіком і дружиною.

Мати взялася за серце:

– Дочко, ти таки доведеш мене… Хіба можна отак поставити перед фактом! Ти будеш винна, якщо щось зі мною станеться. Гаразд, приходьте, знайомитимемося…

А сама про себе подумала, але вголос не сказала:

– Може нормальним мужиком виявиться цей Микола, на дачі допомагатиме мені зять…

…Зять Зіні начебто припав до душі. Вона бачила, як він любить дочку, завжди разом. Живуть разом у її квартирі.

Зіна все помічала – зять як поїсть, то тарілку одразу в мийку, на столі за собою ніколи не залишав брудного посуду.

Акуратний – речі його ніде не валялися, завжди на своєму місці, навіть взуття своє завжди тримав у порядку, і ставив на одне місце в куточок.

Прийшла весна. Зіна вирішила молодих долучати до дачі. Там потрібна допомога, донька не любить на дачу їздити електричкою, може Миколка на неї вплине. Спочатку поїхала одна. Але потім якось увечері сказала:

– Микольцю давай у суботу на дачу з’їздимо, мені треба хвіртку підправити, ти зможеш? Начебто в квартирі ти всю чоловічу роботу робиш. Поки ти з хвірткою будеш зайнятий, ми з Аллою в будинку приберемо після зими, вікна вимиємо і таке інше.

– Ну мамо, знову ти зі своєю дачею! Я тобі вже казала, що не потрібна нам твоя дача!

– Алло, та добре з’їздимо, мати просить допомогти, – раптом сказав їй чоловік.

Потім, щоб не чула мати, вона йому виказувала:

– Микольцю, ти ще не знаєш мою маму. Варто тільки раз зʼїздити, а далі як піде, і сам не помітиш, як зробишся дачником…

…Час минав, Зінаїда справді потихеньку зробила з них дачників. Там треба пофарбувати, там підправити, урожай перевезти восени додому в підвал.

Минуло кілька років, вже й онук підріс, теж на дачі майже все літо. Якось Зіна сказала:

– Так, діти мої, настав час купувати машину. Набридло мені електричкою, та й вас шкода. У мене є певна сума, не вистачає трохи. Микольцю, доведеться тобі невеличкий кредит узяти. Нічого виплатимо, я допоможу…

На машині їздити на дачу було веселіше та й легше, що хоч можна привезти й відвезти.

Микола згодом зрозумів, що теща його й справді міцно долучила до дачі.

Він навіть і своїм вільним часом не міг розпоряджатися, тому що теща в будь–який момент могла щось попросити. А відмовити він їй не міг. Все ж таки майже всю суму вона дала на машину.

Згодом набридла йому і дружині дача. Алла казала Миколі:

– Ну що зрозумів, як я була права. А ти – «допомогти, допомогти»…

Як тільки вони відмовлялися їздити, або замість поїздки на дачу збиралися в гості до друзів, Зінаїда одразу занедужала:

– Ой, щось спину прихопило, а на дачі треба цибулю зібрати. Не зможу сама, доведеться вам допомагати. О–хо–хо, як тяжко мені…

Наступного разу в неї ще щось сталося, потім був тиск, а потім ще щось… І якщо що, у всьому винна дочка…

…Ішов час. Онук уже виріс, закінчує школу. Живуть в одному під’їзді. Зінаїда доклала всіх зусиль, обміняла квартиру – вона не може жити далеко від рідних.

– А раптом щось зі мною, хто допоможе? – казала вона всім.

І вже ж наврочила – заслабла дуже. Добре, що в цей час дочка була в неї:

– Доню, щось мені сьогодні недобре…

Алла викликала «швидку», бригада приїхала швидко, оглянули і сказали – «у стаціонар».

Так і потрапила Зінаїда до лікарні. Довелося доньці брати терміново відпустку і доглядати матір. Коли привезли додому, то вирішили з чоловіком:

– Треба наймати доглядальницю.

Алла має вже виходити на роботу, а зять не зможе доглядати за тещею, теж працює.

Виклали в інтернет оголошення, доглядальниця знайшлася.

Медсестра Вікторія, молода і симпатична, сказала, досвід у неї є.

Працювала у лікарні, а тепер вирішила заробляти так, бо платять за догляд хороші гроші.

Зінаїда важко одужувала, правда на Віку була не ображена, доглядала медсестра добре, все, як треба. Бракувало їй спілкування з дочкою і зятем, але їм було ніколи.

Микола, коли теща лежала в лікарні, а дружина була з нею, часу даремно не гаяв.

Закрутив роман із новенькою колегою, молодою та симпатичною. Підвозив додому, сиділи у кафе, а потім освоївся і навіть іноді не приходив ночувати додому. Дружина не знала про це, вона була зайнята матір’ю…

…Викрила Миколку доглядальниця Вікторія.

Вона якось увечері зайшла з подругою Світланою в кафе. Алла дала їй два дні вихідних, мала відгули.

Вони замовили собі десерт, взяли ігристого і говорили з подругою про те, про се, як раптом Віка побачила Миколку!

Він сидів з якоюсь молодою жінкою, а не з дружиною.

Віка кивнула подрузі:

– Дивись, а наш Микола не такий уже й вірний сім’янин. А вдома здається люблячим і вірним чоловіком. Я часто бачу, як вони до Зінаїди Іванівни разом заходять із дружиною. Він прямо сама люб’язність і з тією, і з іншою.

– Ну вже одразу так і невірний. Може просто у справах тут, бувають же ж ділові зустрічі, – заступалась подруга за нього.

– Ой, глянь, це ділова зустріч? Як він її обіймає, на вушко щось нашіптує! Ну гаразд, зараз зіпсую йому романтичний настрій…

Подруга не встигла стримати Вікторію, як та підійшла до парочки і сіла навпроти:

– Добрий вечір, Миколо! Добре сидимо, воркуємо. А я думала, що ви вірний і серйозний чоловік, вдома зовсім по–іншому поводитесь, – єхидно сказала вона.

– Вікторія? Звідки ви тут?

– Ваша дружина дала мені два дні вихідних, можу я теж відпочити? – грайливо запитала вона.

– Микольцю, а хто це? – невдоволеним голосом спитала його супутниця.

– Це наша доглядальниця, потім поясню, – і звертаючись до Вікторії сказав:

– Сподіваюся, дружина не дізнається про нашу зустріч тут?

– Не знаю, напевно не обіцяю, – вона підвелася і пішла до подруги за столик.

Посидівши трохи, Микола зі своєю пасією пішов із кафе. Вікторія дивилася йому вслід і думала про щось своє. А подруга, знаючи її погляд, сказала:

– А чи не поклала ти сама око на роботодавця?

– У тому то й річ, подруго моя. Я давно до нього придивляюся, і він мені все більше подобається. Мабуть, займуся я ним.

Вікторія часу даремно витрачати не стала, приїхавши до Зінаїди Іванівни, вона розповіла, як добре провела вихідні.

Потім сказавши, що їй треба збігати в магазин, мимохідь спустилася до квартири Алли.

Вона знала, що в цей час Алла вже на роботі, а Микола поїхав на дві години пізніше.

Подзвонивши у двері, вона опинилась віч–на–віч із Миколою.

– Доброго ранку, ти сам?

– Так, дружина на роботу поїхала, а що…

Він не встиг договорити, як Вікторія вже обіймала його, а він не розгубився і відповів їй, вони так обійнялися і пішли в кімнату.

Після всього, що трапилося, обоє поводилися так, ніби між ними стосунки вже давно.

– Вікторіє, а що це було?

– А ти не розумієш, ще раз пояснити?

– Ну ні, розумію, але я думав учора, що ти про все розкажеш моїй дружині, а виявилося навпаки, і я навіть радий! Я давно про це думав, ще коли вперше тебе побачив.

– А чому мовчав?

– Ну, не знаю, боявся… Раптом ти не так відреагуєш. А сама чому не натякнула?

– Так я думала, що ти дуже вірний чоловік, дивлячись на твої стосунки із дружиною, ніколи б не подумала.

– У мене теща так вимуштрувала мене, як поводитися, а–ха–ха, – сміялися вони.

– Ну гаразд, я у магазин пішла, а тобі на роботу? До речі, а що це за дівчина? Щоб поруч з тобою я її не бачила!

– Це колега. Я зрозумів Віко, все скінчено, тепер я любитиму тільки тебе!

…Зінаїда потроху одужувала, вже не лежала. Алла відмовилася від послуг Вікторії, останнім часом вона почала підозрювати, що надто багато часу Микола спілкується з нею…

…Алла мила підлогу в квартирі, коли в двері подзвонили. Вона побігла відкривати.

На порозі стояла Вікторія. В неї була порожня спортивна сумка в руках.

– Ой, привіт Вікторіє! – сказала Алла. – А я якраз на тебе чекала. На жаль, буду я тебе звільняти Віко… Видужала мама трохи, тож вже твої послуги нам не потрібні.

Вікторія глянула на Аллу і раптом зареготала. Вона показала Аллі порожню сумку.

– Аллочко, та я й сама вже ось по речі йшла! – єхидно сказала вона. – І, до речі, Миколка твій теж іде зі мною! Так що ввечері на нього не чекай, його деякі речі вже в мене вдома!

Алла не могла зрушити з місця від несподіванки, а коли прийшла до тями, за Вікторією вже зачинилися двері.

– Нічого собі доглядальниця, ще й чоловіка в мене відвела. Я тільки почала підозрювати, а в них виявляється вже стосунки давно, – дуже засмутилася вона і довго плакала, сидячи на кухні.

Коли Зінаїда дізналася, що зять пішов до Вікторії, розлютилася на нього:

– От же ж прикидався! Усі вони мужики однакові. Я тобі ще тоді говорила до весілля. А ти не вірила. Ти сама винна, що чоловік пішов!

А Алла думала:

– А хто ж винен? Звісно сама. У моєї матері я завжди винна. А хоча – винна вона… З її лікуванням я чоловіка прогледіла!

Та Алла довго не сумувала. Речі Миколки позбирала і виставила в коридор. Навіть бачити його більше не хотіла. На розлучення подала і стала жити в своє задоволення без зрадника чоловіка.

КІНЕЦЬ.